Олексій Душутін щодо участі в конкурсі на посаду директора Центру Довженка
- Вітаю, Олексію Вікторовичу.
Чи можете Ви відповісти на декілька запитань, що стосуються Вашої участі в конкурсі на посаду директора Центру Довженка?
- Так, будь-ласка.
- Скажіть спершу, як Ви взагалі дізналися про цей конкурс і чому вирішили взяти в ньому участь?
- Дізнався про цей конкурс я від Свищева Валерія Андрійовича – людини, яка 30 років тому створила і очолила театр кіноактора. Ми обговорювали з ним можливість зйомок фільму за його сценарієм у Канаді, де моя компанія могла б стати продюсером. І в якийсь момент ця спокійна і виважена людина просто вибухнула монологом про нелегку долю свого театру, який сьогодні намагаються закрити і вигнати з території кіностудії ім. Олександра Довженка. І про те, що ні у Національної кіностудії, ні у Центра Довженка впродовж вже багатьох років у пріорітеті не свої прямі функції, а якомога вигідніша здача приміщень в оренду. Їх очільники є по суті, не директорами Державних підприємств з декларованою діяльністю, а розпорядниками нерухомості, яка, допоки остаточно не зруйнувалася, мусить принести хоч якийсь дохід..
Він же і запитав, чи маю я можливість допомогти йому знайти приміщення для театру і постаратися залучити західних інвесторів для оцифрування українських фільмів, їх розфарбовування, корекцію кольору і тд. Якраз все те, чим і повинен займатися Центр Довженка.
До речі театр Валерій Андрійович створив за бюджетні гроші. За бюджетні кошти були зроблені декорації, пошиті костюми, проводилися репетиції і ставилися вистави. Тепер все це нищиться з загадкових причин і без жодних пояснень. А театр кіноактора якраз і задумувався для того, щоб кіноактори в період між зйомками, які сьогодні у всіх бувають не так часто, могли працювати за професією і зустрічатися з глядачами.
- А (вибачте за іронію) Ви відразу вирішили йому допомогти, ось так радикально, шляхом зміни керівництва Довженко-Центру?
- Ні. Я спершу, зрозуміло, пішов до директора Центру, щоб поговорити про можливість бути корисним з розміщення замовлень на оцифрування фільмів, розфарбовування, корекцію кольору і показ українських фільмів у нас в Канаді.
Але ... керівництва в Центрі Довженка я так і не знайшов, зателефонувати комусь також було не можливо, на відправлені емейли ніхто не відповідав. Коли заходиш в саму будівлю Довженко-Центру, не зовсім усвідомлюєш, куди потрапив. Чи в офіс фірми з продажу квартир, яка, як виявляється, просто винаймає там всі центральні приміщення, чи то просто в бізнес - центр, де всі орендують все, ну і в тому числі приміщення під зберігання фільмів.
На сайті я також дізнався, що у Центрі Довженка є і свій музей ... Але він, як і в кінофільмі "31 липня" працює один день на рік.
З керівництвом я поспілкуватися так і не зміг, зате зміг поговорити з працівниками, які розповіли, що вони дійсно готові і можуть виконати будь-які замовлення від західних кіностудій, сховищ і фондів на оцифрування фільмів, розфарбовування, корекцію кольоруо і т.д. Що у Довженко- Центрі є для цього і прекрасне обладнання, закуплене за бюджетні кошти, і хороші фахівці, але замовлень немає. А керівництво нічого не може або не хоче робити для цього. А навіщо, якщо і так йдуть дотації і цілком прийнятні за мірками галузі зарплати з бюджету, а з іншого боку «зовсім прозорі» орендні платежі. Коли ніхто, крім директора не знає скільки метрів і приміщень, на яких умовах і яким фірмам здається насправді. А будівля там величезна.
В результаті - постійні перевірки, обшуки, викриті фінансові порушення і порушені кримінальні справи ... Ось керівництво майже ніколи і не ходить на роботу, а тепер ще і, користуючись ситуацією з коронавірусом, щоб не відповідати раптом на не зручні питання (і не тільки журналістів).
Там же я побачив порожній, без власної трупи театр... А театр кіноактора не може знайти собі приміщення і навіть поговорити з керівництвом Довженко-Центру.
В архівах Центру зберігається понад 7000 фільмів та понад 50 000 фільмокопій, але вони нікому і ніде не показуються ні всередині країни ні за кордоном.
Безперечно Центр Олександра Довженка в першу чергу це — державний фільмофонд України, аудіовізуальний архів, що забезпечує збереження, дослідження, популяризацію та реставрацію національної кіноспадщини. Але в умовах війни, коли держава не в змозі достойно профінансувати статутні завдання структури, природно, коли керівництво задумується, як би «заробити» для цього ще і власні кошти. А чи задумується? Можливо, коли думати важко, - варто використати досвід Центрального кінофотофоноархіву ім. Пшеничного? Інший приклад: російські фільми з Держфільмофонду, записи спектаклів, балетів, опер, виступів відомих артистів постійно демонструються в певні дні в різних кінотеатрах Канади. А українських, при величезному, я вважаю, попиті на них з боку української діаспори, просто немає! Їх ніколи і ніде не можна побачити. А це величезна спадщина, цікава і дуже багата. Звучить російська, а не українська мова.
У цьому році 30 - річчя незалежності України. Я хотів запропонувати керівництву Довженко-Центру провести ряд заходів в Торонто, але мені популярно пояснили, що це нікому не потрібно і не цікаво. Що мене навіть слухати ніхто не буде. Всі зайняті лише одним - боротьбою за пост генерального директора. "А Ви, до речі не один з претендентів?" - запитали мене в Довженко-Центрі.
Тоді я і подумав, а чому б ні? Можливо таким чином мені вдасться привернути увагу і до проблем і до своїх пропозицій? І якщо їх не хочуть чути в самому Довженко-Центрі, то можливо мене почують в головній організації - в Міністерстві культури України?
А конкурс на посаду генерального директора - це мабуть єдина можливість представити свою програму незалежній комісії і бути почутим. Я подивився на сайті Міністерства культури умови, порадився з друзями з цієї сфери, отримав необхідні рекомендації і подав документи. Ось так, власне, я і опинився в числі претендентів.
- Але, наскільки мені відомо за Ваш проект комісія так і не проголосувала. То чому ж Ви подали документи на скасування конкурсу?
- Та, просто мій проект комісія так і не побачила. По – перше, я єдиний з усіх учасників виступав в зумі і не зміг особисто ні представити, ні захистити свою програму розвитку Центру. Але це в умовах пандемії прийнятно, і я не розумію чому така дискримінація?
Можливо саме тому, що я був лише один у кого така програма була? Адже в Міністерство культури я представив лише загальні відомості про програму, рекомендаційні листи та мотиваційний лист. А до моменту захисту перед комісією я вже підготував і розмножив для кожного з членів комісії (Letter of intent) протоколи про наміри співпраці з німецькими фондами, кіностудіями та фірмами з оцифрування, розфарбовування і корекції кольору. Це мої хороші знайомі, з якими моя канадська фірма неодноразово проводила гастролі. А сьогодні вони виграли конкурси в різних землях Німеччини на ці роботи і до тепер розміщували замовлення в Індії. Я ж запропонував перенаправити ці фінансові потоки в Україну, в Довженко-Центр. Таким чином завантажуючи його роботою і замовленнями на роки вперед і перетворюючи на найбільшу європейську фабрику. Адже Довженко Центр є єдиним в Україні державним підприємством, що входить в Міжнародну федерацію кіноархівів FIAF (International Federation of Film Archives)
Впевнений, що ніхто з моїх конкурентів запропонувати такого не міг. Можливо чи не звідси така дискримінація?... В мотиваційному листі я написав, що готовий представити всі документи, які підтверджують серйозність моїх планів і намірів в комісію особисто. І невідомо як би проголосувала комісія, якби я їх таки представив…
Ось я і вирішив захистити свої права. Крім того я пропоную організувати прокат українських фільмів у США, Канаді та Аргентині. Там де є великі українські діаспори. Особливо це актуально тепер, напередодні 30 - річчя незалежності.
І! Біль в серці. Звичайно переселити театр кіноактора з кіностудії імені Довженка (звідки його по суті теперішня дирекція вигнала) в Центр Довженка. Таким чином зберегти і театр, і трупу, і традиції, і декорації, і витрачені бюджетні гроші. Адже збереження культурної спадщини і є одна з основних цілей Довженко-Центру. Ну і створити свою циркову і балетну трупи для показу постійних вистав для дітей та дорослих. Вони по суті вже є, але приміщення у них теж немає. Щоб Довженко-Центр став дійсно Центром для людей, а не тільки лля його керівництва.
- Добре, а чому взагалі Ви, громадянин Канади, вирішили прийти в Україну?
- Ну, з самого початку не я вирішив прийти в Україну, а Україна прийшла до мне. До речі двічі.
Перший раз, коли тернопільська ОЗУ під керівництвом Паліхата В. М. і Поповича Р. Б. переписала всі мої компанії (21) на 21- річного на той момент громадянина України з села під Донецьком Голякова А., якого я ніколи не бачив. Діяли вони, звичайно, на паях з російськими перевертнями в погонах і мантіях, а замовником всього цього пограбування був Міністр оборони РФ Сердюков А.Е. та його, засуджені за крадіжку активів Міноборони, коханки - Васильєва Е. Н. і Егоріна Л. М. Російські перевертні в МВС , прокуратурі і судах "повірили", що 21 - річний Голяков Андрій приніс мені готівкою в офіс 300 млн доларів за все, що було не тільки у мене, а й у батьків! І захистили права цих «українців» на грабіж, порушивши кримінальні справи не тільки проти мене, а й проти моєї 82 - літньої мами та 84 - літнього батька! Їх викинули з нашої квартири на Арбаті, не давши взяти навіть фотографії дитинства і стверджували, що батьки квартиру теж продали. А тата ще й убивали на 12 - годинному "допиті" без адвоката, не даючи зробити йому укол інсуліну і навіть попити води. Батька тоді в комі відвезли в лікарню. Рейдери супроводжували весь цей процес глузливими статтями в інтернеті і програмами покидька Караулова, даючи зрозуміти всім підприємцям Росії, що так буде з кожним, хто посміє їм чинити опір.
Мене 6 років протримали в підвалі Бутирки.В всупереч законів РФ, нескінченно продовжували тримання під вартою, а коли три суди і прокуратура повернули справу як сфабриковану, то взагалі вирішили зробити мене не сповна розуму, відправивши на «обстеження» в інститут ім. Сербського. Про це відкрито писав тоді в інтернеті заарештований і засуджений нині рейдер Карамзін (він же Кока), до речі громадянин України). А в спілці з ними була голова Московського міського суду Єгорова О.А., яка і утримувала мене в СІЗО (особистий нагляд), всупереч здоровому глузду і всіх законів. Тому арешти цих бандитів стали можливі лише після її звільнення.
Слідчий Сидоров А. В. (фабрикував на мене кримінальні справи за замовленням Паліхата і Поповича) був заарештований при дачі хабаря в 500 тисяч доларів, який приніс прямо в кабінет свого начальника Притули. Його засудили на 11,5 років
- Але це в Росії, а в Україну як Ви потрапили?
- А в Україну мене змусив приїхати мій "адвокат" Філімонов В.Н. підставлений мамі перевертнем Лихачовим з ФСБ. Він не просто з мами навимагав 150 тисяч доларів за нібито моє звільнення і обдурив звичайно. Так ще потім і мені подзвонив в Канаду і сказав, що я винен йому, МВС і ФСБ 400 тисяч доларів за своє звільнення! І, коли я не віддам їх йому в Києві, то чеченці привезуть мене в Москву в мішку! Тому я і приїхав до Києва ....
На той час мій "борг" Филимонову виріс вже до 1 млн євро, бо туди важали можливим додати свої «затрати» ще троє таких же чортів.
- І що ж Ви їм всім віддали гроші в Києві?
- Так, але вже звернувшись до правоохоронних органів.
- Їх засудили в Україні?
- Ні. Суддя Солом'янського суду Криворот їх випустила за гроші. Хоч взяли їх на гарячому і набір статей там був не тільки про здирство. Але як пояснив мені обвинувачувач Нагорний - суддівське і прокурорське співтовариство РФ і України у своїй корупції, як і раніше єдині.
- І що ж Ви маєте намір робити далі?
- Я сподіваюся, що суд скасує конкурс і я все таки зможу представити свою програму комісії і залучити інвестиції в Україну. Зможу зробити спадщину українського кіно дійсно надбанням громадян України і світу і показувати його повсюди, зберегти театр, створити балетну і циркову трупи для гастролей і бути корисним Україні.