Історія 70-річного відеоблогера, який провів 100 днів у російській катівні: "Хотів померти порядною людиною"

Місто Балаклія в Харківській області було під окупацією російської армії 191 день – з 2 березня до 8 вересня 2022 року. 70-річний Анатолій Гарагатий пробув у російській катівні в Балаклії понад половину терміну окупації – 100 днів.

Це найбільший термін ув’язнення серед утримуваних тут. Після катування струмом, побиття і погроз він не пішов на співпрацю з окупантами.

Журналіст ZMINA поспілкувався з Анатолієм та його дружиною Наталею під час польової місії на деокуповану Харківщину. Чоловік розповів, зокрема, як його били за українську мову та Бандеру, вимагали визнати себе коригувальником ЗСУ, “розстрілювали” та погрожували відрізати палець, щоб змусити знімати відеоблоги, які прославляють російську армію та владу. 

Справа життя

Анатолію Гарагатому 70 років, проживає в селищі Савинці Харківської області, яке розташоване на відстані трохи більш ніж 20 км від Балаклії. Вже понад 50 років він займається своєю улюбленою справою – фото- та відеозніманням. Займає активну громадянську позицію, волонтерить і є “небайдужим до всього, що відбувається навкруги”.

2 березня 2022 року російські війська зайшли до селища Савинці. Анатолій Гарагатий з балкона свого будинку зафільмував на відео проїзд російської військової колони, у складі якої було понад сто одиниць техніки. Це відео потім виклав на своєму ютуб-каналі “Анатолій Гарагатий”. Упродовж перших днів окупації продовжував викладати відео з проїздом техніки. 

Анатолій Гарагатий демонструє кадри з російською військовою технікою, які зняв з балкона. Фото: ZMINA

Пізніше, після того як знайомі та сусіди почали попереджати, що це небезпечно робити, Анатолій зрозумів, що треба ховатись. Відео, де техніка проїжджає повз будинок, прибрав з каналу в ютубі. Разом із дружиною він з’їхав із квартири на дачу. Анатолій не виходив з дому, дружина лише іноді виходила в селище.

28 травня по Анатолія прийшли. До будинку під’їхало вісім озброєних чоловіків у російській військовій формі. Лише один з них був у балаклаві, решта з відкритим обличчям.

“Доклали сусіди, бо коли солдати приїхали, то вони знали, де я перебуваю і що я робив. У нас же десь 50% населення підтримували окупацію і здавали всіх”, – пояснює Анатолій Гарагатий.

Дружину залишили на дачі, Анатолія забрали на квартиру, щоб провести обшук. Обшук завершився тим, що російські військові “вилучили” комп’ютерну та побутову техніку, золото, прикраси, паспорти, пенсійні посвідчення, документи на нерухомість.

“Мене вже п’ять днів розстрілюють”

Після обшуку Анатолія привезли до гаража Савинської селищної ради та замкнули там. До дверей приставили трьох охоронців. З 8-ї ранку до 14-ї години чекав на “слідчого”.

“Приїхав “слідчий” ще з двома чоловіками у формі та почав допит. Слідчий був без маски. Питає: “Ти знімав?” – “Знімав”. А куди ж я вже дінусь, якщо воно було в ютубі. “Так, знімав, викладав”. – “Комусь дзвонив?” – “Ну, друзі, знайомі дзвонили”. – “Солдати дзвонили?” – “Ні, солдати не дзвонили”. Тоді під’єднали до ніг струм. Пропустили по тілу струм, що я знепритомнів. Потім відкачали. По другому разу пустили струм, коли я знову почав притомність втрачати, хтось із них каже: “Досить, бо дід кикне”. Побили потім трішки. Ну як трішки, добре побили руками, ногами. Запакували й поїхали далі”, – розповів Анатолій і водночас показав, що били по всьому тілу.

Далі йому на голову вдягли мішок і так перемотали скотчем, що Анатолію було складно дихати. Руки зв’язали стяжкою перед собою. Привезли до чи то сараю, чи то підвалу. Відкрили двері та заштовхнули всередину. 

“Мені сказали: “Знімеш пов’язку з голови – розстріляємо”. І замкнули двері. Я сів, підходить мужик якийсь: “Знімай цей мішок”. Я кажу: “Так розстріляють же”. Страшно ж усе-таки.  “Та мене вже п’ять днів розстрілюють”. – “Не пойняв”. – “А я вже п’ять днів тут сиджу. Сьогодні яке число? 28-ме? От я 23-го вийшов з дому і вже п’ять днів тут сиджу без їжі й води”. Розумієте? Його там замкнули та просто забули”, – передає Анатолій свою розмову з іншим бранцем. 

За його спогадами, цього чоловіка звали Денис. Потім Анатолій бачив його в іншій камері відділку поліції в Балаклії. 

У цьому підвалі Анатолій провів приблизно добу. За цей період ні їжі, ні води не давали. Потім по них приїхали троє військових, знову вдягнули мішок на голову та відвезли до Балаклійського відділення поліції.

Відділок поліції в місті Балаклія. Фото: ZMINA

Третя камера

Анатолій Гарагатий потрапив до третьої камери відділку поліції. Там уже було сім чоловіків, він був восьмим. Кілька чоловіків були йому знайомі із селища та району. Співкамерники попередили, що під час допиту треба говорити російською мовою, бо інакше битимуть.

У камері на трьох людей утримували вісім. Спати доводилося по двоє на ліжках, решта – на бетонній підлозі. Було кілька днів, коли в камері перебувало 11 людей. Речі ув’язнених “ходили” між співкамерниками. Коли когось відпускали, той залишав свій теплий одяг (светр або штани), якщо такий був.

Годували двічі на день – уранці та ввечері. Інколи був навіть обід, коли залишилося досить їжі після обіду російських військових. Хліб давали раз на тиждень. Запам’ятався період у три дні, коли на день видавали “по кілька шматочків прісного печива із сухпайків”. 

У камері був умивальник та туалет. “Питною” водою слугувала вода з-під крана, яку набирали в пластикові пляшки. 

“Як ми душ робили. Закриваєшся завіскою, стаєш над унітазом і купаєшся з фляги з водою. І оце за радість – “покупатися” з кількох фляжок. Це, звичайно, якщо була вода в крані. Бо бувало, що не було води в крані по кілька днів”, – згадує Анатолій. 

“Зізнавайся”

На наступний день після того, як він потрапив у камеру, Анатолія повели на допит. Вивели з камери з мішком на голові, повели коридорами й завели в якийсь кабінет. Коли зняли мішок, то побачив чотирьох російських військових. Під час допитів Анатолія росіяни завжди були в балаклавах, жодного обличчя він не побачив. Його одразу попередили, що якщо розмовлятиме українською, то “вчитимуть російської”:

“Я кажу, що давно вже вчив російську мову, а спілкуюсь українською. А вони кажуть: “Значить, зараз будемо вчити”. За кожне слово українською мовою – по лобі електрошокером. Ото я сиджу, а один поряд зі мною і одразу шторкає шокером, коли щось не так сказав. Ото так і вчив російську мову”.

Запитання на першому допиті були ті самі, що їх ставив слідчий у гаражі Савинської селищної ради: чи викладав відео, хто телефонував, чи спілкувався з українськими військовими. Били руками й ногами, коли відповідав, що не спілкувався з українськими військовими та не корегував артилерійських ударів.

“Хотіли з мене коригувальника зробити. А коли я казав, що не коригувальник, то били – “Зізнавайся, давай зізнавайся”. Але я не зізнався, хоча був коригувальником. Дзвонили люди, питали, що знаю, і я розповідав, що знаю. Якби я їм зізнався, що був коригувальником, то там би й залишився, не було б мене. За це і отримував, били мене, бо вони були злі й не могли довести”, – зробив висновок Анатолій. 

На ранок після допиту тіло було синього кольору. Анатолій розумів, що його не випустять з катівні доти, доки не зійдуть синці. А для цього потрібно приблизно два тижні часу. Наступний допит був якраз через два тижні після першого.

Провели в інший кабінет, де на стіні було видно сліди від куль: “Ти бачиш, куди тебе привели сьогодні?” – “Бачу”. – “Ну, роби висновки, сьогодні будемо тебе розстрілювати”. – “Ну будемо, так будемо. Це ж таке діло, значить, прийшов мій час”.

На другому допиті знову змушували зізнатися, що коригувальник. Знову били за те, що не зізнавався.

“Під час допитів сильно били. Ми всі сині були. Не було такої людини, яка не була б синя до поясу, ноги сині. Били безжально по всьому тілу. Ніхто ж не випустить, поки не зійдуть синяки. А мені на допиті ще “добавили”. Ну, думаю, це знову два тижні буду сидіти”, – пояснив Анатолій.

Окремо побили за Бандеру 

Анатолія Гарагатого в камері прозвали бандерівцем. За його словами, з восьми людей у камері шестеро були за “Рашу”. Серед них був навіть атовець. Коли прихильники Росії між собою говорили про те, як стане добре після того, як сюди пришла російська армія, Анатолій не міг мовчати й сперечався з ними. За це його прозвали бандерівцем. 

Анатолій Гарагатий. Фото: ZMINA

На третьому допиті “слідчий” почав питати, чи є Бандера героєм України. На це Анатолій відповів, що ще президент Ющенко надав Степану Бандері звання Героя України.

“Загалом, “відпороли” мене за Бандеру. Їм же треба хоч за щось зачепитися, щоб діда побити, то побили за те, що бандерівець. Вони ж воювали наче як проти бандерівців. І ось їм у руки потрапив ворог – слава Богу, знайшли бандерівця. Це в камері один чоловік подивився на мене, а в мене ж борода, побитий, то він каже: “Мені шкода російську армію, якщо вона боїться таких дідів, як ти. Знайшли головного бандерівця”, – з посмішкою пригадав Анатолій Гарагатий.

Анатолій сподівався, що його випустять після третього допиту. Адже у відділку поліції його утримували вже понад місяць. Інших співкамерників найчастіше випускали після третього допиту, бо якщо ув’язнений не зізнався одразу, то з людини “вже нічого не візьмеш, тільки годувати треба”.

“Слідчий”, який проводив допит, запропонував співпрацювати. Анатолій Гарагатий мав знімати відео та викладати на своєму каналі. Для цього йому обіцяли надати техніку і все, що необхідно. Головний меседж подібних відео мав бути: як стало добре, коли до Балаклії зайшла російська армія, як місцеві жителі дякують Путіну за те, що звільнив їх від “нацистів”. І, певна річ, також розповідати, як було погано за української влади, і про “злочини” ЗСУ. Анатолій спочатку відмовився співпрацювати.

“Довідмовлявся до того, що на четвертому допиті мене побили так сильно. Потім один з тих, хто був присутній під час допиту, поставив мою руку на стіл, ніж поставив над пальцем і каже: “Або погоджуєшся, або палець відрізаю для симетрії”. Я погодився”, – з відчаєм згадує Анатолій і показує, що в нього немає частини пальця на одній з рук і симетрія мала полягати в тому, щоб відрізати частину здорового пальця на іншій руці.

Хотів померти порядною людиною

Допит завершися десь о 8-й вечора – попереду вся ніч на роздуми. Його відвели у свою камеру і попередили, що вранці він поїде на перше знімання: “Є ж різниця, чи ти зараз помреш, чи завтра. Ніч не спав, звичайно. На ранок прийшли по мене йти знімати. Я кажу: “Та нє, почекайте. Я два слова скажу”.

На цьому моменті Анатолій зупиняється, щоб перевести подих. Йому стало зле від тих спогадів, у які йому знову довелося повернутися. Зібравшись із силами він продовжив.

“Людина живе вічно. Це тільки тіло живе деякий час на землі. А душа вічно. Мені 70, уже залишилося не так багато. Але я хочу померти чесною, порядною людиною, якою я був усе життя. Щоб мені не соромно було зустрічатися з душами моїх батьків”, – зі сльозами на очах пригадав Анатолій слова, які сказав окупантам, і зупинився, щоб обійняти дружину.

Військовий, який приїхав по нього, щоб забрати на знімання, після відмови озвірів. Він спеціально приїхав здалеку, щоб зробити відео про те, як місцеві хвалять російську армію. Почав бити й кричати: “Це твоє останнє слово?” – “Так, останнє”. – “Я ще раз повторюю, останнє слово?” – “Останнє”. – “Іди, готуйся, через годину тебе розстріляють”.

Його відвели назад у камеру і сказали готуватися до розстрілу. 

“Я пішов, умився. Сказав хлопцям, щоб передали дружині мої коханій, що я її кохаю, дітей люблю. Що ніколи не зрадив. І став чекати, коли викличуть… Чекав три тижні”, – розповів Анатолій і прикрив обличчя руками, щоб стерти сльози.

Через три тижні його викликали на черговий допит. Знову запропонували знімати пропагандистські ролики. Анатолій відмовився, бо розумів, що його вже не розстріляють.

“Вони боялися не мене розстріляти, вони боялися за свою шкурку. Після Бучі, Ірпеня вони все прекрасно розуміли, що за кожним з них є слід і відповідальність буде нести той, хто дав наказ. Вони це прекрасно розуміли й бачили, що марно мене тут утримувати. Що ти “видавиш” із 70-річного діда? Чи тут здохне, чи вдома здохне. То їм уже по барабану”, – пояснив чоловік.

Після цієї розмови Анатолія вже не допитували й не били. Росіянам здалося символічним випустити його рівно на 100-й день ув’язнення – 4 вересня. Перед тим як відпустити на волю, з ним провели роз’яснювальну бесіду:

“Сказав цей “слідчий”, що відпускають мене. Але якщо, не дай Боже, зніму щось не те, то він особисто приїде і розстріляє мене. Ото знімай пташок, квіточки. “Все зрозумів?” – “Так, зрозумів”.

Після 100 днів ув’язнення його відпустили на волю. Не повернули жодних документів та викрадених особистих речей. Ніяких протоколів він не підписував. Будь-якого документа, який би пояснював, на яких підставах його 100 днів незаконно утримували й катували, йому не надали.

Анатолій Гарагатий у день звільнення, 4 вересня. Фото надане героєм публікації

Це відбулося 4 вересня 2022 року. 8 вересня ЗСУ звільнили Балаклію.

“Кланяюся перед дружиною”

Коли Анатолій потрапив до відділку поліції, найбільше він боявся підставити своїх рідних. Щоразу, коли відпускали чоловіків із Савинців, просив їх передати дружині три слова: “живий, здоровий, скоро буду”. Двічі до його дружини доходили звістки, де саме перебуває Анатолій.

Вона вирішила діяти й спробувала дістатися до Балаклії із Савинців. Серед документів, які посвідчували її особу, була тільки ксерокопія паспорта, адже всі оригінали документів росіяни забрали під час обшуку.  Знайомий зголосився підвезти до міста через блокпости російських військових.

“Вперше я 19 червня поїхала. Написала в “комендатурі” заяву, що прошу звільнити чоловіка. Написала, що техніку забрали. Вони зареєстрували. Оце я п’ять разів їздила писала такі заяви. Те, що я писала, – то все без толку було. Вони при мені ці заяви в папочку складали. Ніякої інформації від них я не отримувала. Просто знала від людей, яких звідти випускали, що він живий”, – розповіла дружина Анатолія.

Дружина вісім разів намагалася домовитися з охоронцями поліцейського відділку, щоб вони передали Анатолію продукти, засоби особистої гігієни. Перші п’ять разів їй відмовили, три передачі таки дійшли до її чоловіка.

Анатолій Гарагатий із дружиною в день звільнення, 4 вересня. Скриншот з відео, яке надав герой публікації

“Я кланяюся перед дружиною, тому що вона вісім разів їздила до мене, коли дізналася, де я взагалі перебуваю. Я дуже за неї боявся, щоб у неї не було проблем через те, що на мене хотіли “навісити”, – закінчив свою розповідь Анатолій, після чого обійняв і поцілував дружину.

—

Богдан Красовський, опубліковано у виданні ZMINA

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки тортур, скоєних під час російської збройної агресії проти України.  

Якщо ви стали потерпілим або свідком тортур, залиште інформацію про себе у формі за або ж напишіть на електронну адресу oh@humanrights.org.ua. 

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо, для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.