Чим гаазький ордер для Путіна небезпечніший за санкції
Гаазький ордер Путіну поки не матиме прямих юридичних наслідків, але вже наступають дипломатичні. Прямо зараз він ускладнить відносини Росії з незахідними країнами, те саме зближення з Глобальним Півднем, яким Москва намагається замістити відносини, що порвались із Заходом.
Рівно дев'ять років тому російський істеблішмент розпався на тих, хто прагне уникнути санкцій та тих, хто хотів під них підпасти. У березні 2014 року західні уряди та інституції опублікували перші списки персональних санкцій проти осіб, пов'язаних з анексією Криму. Тоді цей крок не зміг розділити російську верхівку на токсичний та відносно здоровий актив, який міг би утримати Путіна від подальших помилок.
Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, видавши ордер на арешт Володимира Путіна, підходить до того ж завдання по-іншому. Санкційна стратегія західних урядів будувалася знизу нагору, суд вибудовує свою — згори донизу. Про це пише експерт Центру Карнегі Олександр Баунов в своїй статті "Приглашение на князь. Чем гаагский ордер для Путина опаснее санкций"
Санкційний розділ
Санкційні списки 2014 року, окрім завдання покарати за розширення кордонів за рахунок іншої держави, мали створити номенклатурну противагу політиці Путіна. Але вже тоді було зрозуміло, що у представників російської верхівки надто мало сил та інструментів для того, щоб змусити Путіна діяти всупереч його власним емоціям та бажанням.
У результаті ті у російських верхах, у кого репутація на Заході була кращою, а шанси підпасти під санкції — менше, просто вирішили перечекати неприємний час, займаючись своїми звичайними справами. А ті, хто підпав під санкції, спробували перетворити чорну мітку від Заходу на свого роду відзнаку всередині Росії — конкурентну перевагу в лавах російської номенклатури. Сам факт перебування під санкціями вони стали представляти як гарантію власного патріотизму, як виданий ворогами сертифікат лояльності Путіну та його режиму, заради якого вони пожертвували особистим комфортом.
Як завжди в таких випадках, до першої категорії належали функціонери, глибше інтегровані у світову економіку, технократи, які мають компетенції, які можуть бути корисні будь-якому режиму — як диктаторському, так і ліберальнішому. У другій категорії найчастіше виявлялися ті, чиїм основним товаром була лояльність керівництву сама собою, антизахідний ресентимент, пострадянська ностальгія, консервативна релігійно забарвлена риторика.
Дехто навіть намагався посіяти у Путіна і російського обивателя сумніви в патріотизмі тих, хто під санкції не підпав. Поєднувати викриття Заходу та доступ до будинків у престижних куточках Європи не давали санкції. Інакше кажучи, ми в більш сприятливих умовах спостерігали перший сезон того, що розгортається в Росії після 24.02.22.
Дві ці стратегії були свого роду двома принципово різними типами особистих кар'єрних інвестицій та вимагали двох різних зовнішньополітичних курсів та різної державної риторики. Посткримські та донбаські санкції породили всередині російської верхівки згуртовану загальними інтересами групу функціонерів, зацікавлених у напружених відносинах із Заходом та з підозрою тих, хто хотів би їх покращити.
Сам Путін належав до групи непідсанкціонованих чиновників (Захід хотів залишити можливість для діалогу на найвищому рівні), але симпатизував тим, хто потрапив під обмеження. Зрештою, вони постраждали, виконуючи та підтримуючи його рішення, і він у принципі був готовий винагороджувати за це прискореною кар'єрою та підвищеною увагою.
Люди нижче рівнем теж намагалися використовувати санкції у відносинах зі своїм начальством і держапаратом: ветеранам та інвалідам санкційної війни покладено кар'єрну та матеріальну компенсацію, а хто в ній відмовляє — чинить перешкоди справжнім патріотам. Втім, відтоді списки санкцій так подовжилися, що перебування в них практично перестало виділяти на тлі інших чиновників і компаній. Як і в банківській сфері, більш рідкісним і цінним активом виявилися ті, хто уникнув санкцій, — роботу то треба робити.
Спостерігачі та спостерігаємий
Ордер, виписаний одразу на арешт президента, у зарядженій підозрілістю атмосфері на вершині російської влади буде прочитаний як запрошення російській еліті покинути Путіна, який буквально доведе не лише до суми, а й до тюрми. Як заклик згуртуватися не довкола нього, а проти нього. При цьому, якщо кількість ордерів зростатиме, очікується повторення ситуації з санкціями. Одні захищатимуться від ризиків переслідування, інші змагатимуться за те, хто наступний після Путіна підпаде під ордер.
Однак між списками санкцій і поки що коротким списком Міжнародного суду є важлива відмінність. Санкційні списки щодо російської номенклатури будувалися ніби знизу нагору. Перші санкції вводилися проти тих, кого було названо відповідальними за конкретні дії — смерть Магнітського, анексію Криму, гібридну тоді війну на Донбасі. На верх, до перших осіб російської держави та уряду, ці списки дісталися вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. На той час значна частина російської еліти вже була під санкціями, а більшість тих, що залишилися, швидко опинилася там же.
Міжнародне кримінальне правосуддя, навпаки, розпочало переслідування із самого верху. Прокурор суду Карім Хан назвав ордер проти Путіна сумною подією та першим кроком у низці інших розслідувань. Цей вертикальний, але збудований зверху вниз підхід за певних обставин може бути кращим інструментом для того, щоб провести межу між главою режиму та його апаратом.
Ситуація з ордером виглядає інакше, ніж із санкціями. Тоді Путін, який стояв вище санкцій, спостерігав, що буде з людьми, що підпали під них, з його оточення. Тепер оточення спостерігає, що буде із ним.
У майбутньому поява ордерів на арешт інших представників російської еліти може стати таким самим приводом для випячування своєї лояльності, яким стали санкції. Але поки що межа пролягає між апаратом, який ще не переслідують, та Путіним. Він зараз з одного боку ордера, а все його оточення — поки що з іншого.
Можна згадати, як той самий державний апарат, який багато років працював на Мілошевича, видав його до Гааги майже відразу після його повалення. Або як номенклатура, побудована Франсіско Франко для продовження режиму, стала енергійно брати участь у його демонтажі, щойно змінилися перші особи та вектор їхньої політики.
Зовнішньополітичні проблеми
Росія разом з Китаєм і США перебуває в числі країн, які не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС), і виданий ордер для неї нікчемний. Путін і без жодного ордера в найближчому майбутньому не поїде до західних країн, які вважає ворогами, — не важливо, це Європа, що визнає юрисдикцію МКС, або не визнає її Америка.
2022 року російський президент, очевидно, побоюючись не лише ізоляції, а й за власну безпеку, не приїхав на G20 до Індонезії, де його готові були бачити. Навіть переміщаючись усередині країни, він все більше намагається користуватися спеціальним бронепоїздом замість літака.
З іншого боку, якщо Путін раптом вирішить поїхати в одну з незахідних країн, готових його прийняти, — наприклад, до Таджикистану, який перебуває в ОДКБ, то складно собі уявити його арешт місцевою владою. Це стосується й більшості інших незахідних країн, навіть тих, хто визнає юрисдикцію МКС.
Але що дозволено Путіну, не дозволено членам держапарату, що стоять нижче. Для них, у разі появи ордерів, ризик бути затриманими чи допитаними у країнах, які визнають юрисдикцію МКС, набагато вищий. Зрештою, в будь-які країни, у тому числі незахідні, Путін їздить не один, а з значними делегаціями, а основна частина роботи взагалі робиться без участі першої особи.
Західні санкції вже сильно зменшили можливості російської номенклатури подорожувати, купувати нерухомість, брати участь у міжнародних подіях. А тепер багато незахідних країн теж можуть стати зоною ризику. Адже як би Росія не підкреслювала невдоволення Заходом що розвивається світу, у більшості його урядів відносини із західними столицями ближче, ніж з Москвою. Світ тепер закриється ще більше. А для начальників це стане додатковою нагодою ще менш охоче випускати своїх підлеглих за кордон.
У ордера МКС поки що не буде прямих юридичних наслідків, але вже настають дипломатичні. Прямо зараз ордер МКС ускладнить відносини з незахідними країнами, те саме зближення з Глобальним Півднем, яким Москва намагається замістити відносини, що розпалися із Заходом і старим розвиненим Сходом.
Найбільші незахідні співрозмовники Кремля - Китай, Індія, Туреччина - теж не визнають МКС. Натомість його визнає майже вся Африка та Латинська Америка — ті континенти, яким Росія намагається запропонувати себе як флагмана боротьби з західним неоколоніалізмом. Деякі країни Африки не просто визнають МКС, а співпрацювали з ним у здійсненні правосуддя.
Розмови про можливість особистої присутності Путіна на саміті G20 у Південній Африці, яка визнає юрисдикцію МКС, вже звучать інакше, ніж до ордера. Адже Південна Африка — учасник БРІКС, формату, який Росія звикла протиставляти західним як свій чужим і як майбутнє минулому. Визнає суд та інший учасник БРІКС – Бразилія.
Диктатори завжди намагаються легітимувати себе через міжнародні зв'язки, визнання з боку іноземних урядів. Зазнаючи дефіциту легітимності всередині, авторитарний режим заповнює його через міжнародні відносини: дивіться, як нас усі визнають, до нас їздять і нас раді бачити.
Невипадково будь-яка диктатура, від Франка до Чаушеску і від Кастро до Путіна, прагнула зробити свою участь у міжнародних форматах якомога помітнішою, організовувати візити своїх вождів, закликати до країни шанованих лідерів іноземних держав — найкраще демократичних. Все, щоб не було сумнівів у визнанні власної легітимності навіть з боку найдбайливіших у питаннях свобод урядів. Ордер МКС завдає цієї легітимації через міжнародні відносини, можливості для якої були і так підірвані війною, ще один удар.
—
Олександр Баунов, опубліковано у виданні Центру Карнегі