ТАКА ДИВНА РЯТІВНА ДОПОМОГА (що не так із постачанням західного озброєння намагався зрозуміти відомий аналітик Ігор Мізрах)

ТАКА ДИВНА РЯТІВНА ДОПОМОГА (що не так із постачанням західного озброєння намагався зрозуміти відомий аналітик Ігор Мізрах)
320762 ПЕРЕГЛЯДІВ

Я завжди вважав себе людиною досвідченою та кмітливою, і рік великої війни радше зміцнив ці якості, ніж спростував ці мої якості.

Однак я досі не розумію (насправді, відмовляюся розуміти), за якою логікою діють люди, що здійснюють інформаційний супровід західної військової допомоги нашій країні.

Ця проблема має, як мінімум, три аспекти – військовий, політичний та інформаційно-психологічний, і всі три, як мені здається, або відверто провалені, або використовуються в інтересах ворога.

Почну з військової складової. Українські та західні ЗМІ регулярно і в деталях повідомляють людству та російському генштабу, які саме танки, артилерійські установки та снаряди передані Україні та коли вони прибудуть на фронт.

Повідомляється все – точна кількість, модифікація, калібри, рік випуску та радіус дії. Підхопивши ініціативу політиків та журналістів, європейці та українські біженці радісно відстежують просування військових ешелонів територією своїх країн та викладають їх у мережу.

Не треба бути військовим генієм, аби розуміти, що аналітичні відділи зс рф оперативно вивчають отриману інформацію і намагаються укомплектувати свої бойові частини саме тією зброєю, яка здатна вражати знову поставлені або обіцяні нам зразки озброєнь.

Вкрай шкідливу та небезпечну суть цього явища не варто недооцінювати. Російська військова думка залишилася десь на рівні Другої світової війни, але військові запаси болотної імперії величезні й різноманітні. Крім того, нові союзники Росії – це нашпиговані зброєю диктаторські режими, які мріють допомогти путіну та його зграї. Хоч як би ми  сміялися з примітивних іранських дронів, вони вже вбили десятки українців на фронті і в тилу.

Хтось скаже, що російська розвідка і без інформаційних повідомлень знала б про склад, кількість і маршрути постачання нам західної військової допомоги, але це не так. ЗСУ та НАТО знайомі з поняттями «секретність» та «дезінформація», і, якби постачання здійснювалося за правилами воєнного часу, росіян на фронті неодноразово вдалося б неприємно здивувати. А так вони заздалегідь знають наші сильні та слабкі сторони та діють відповідно.

Політична сторона процесу також не витримує жодної критики. По-перше, доленосна допомога Заходу Україні є половинчастою та напрочуд вибірковою. Чого домагаються ЄС та США, «зрівнюючи шанси сторін» та «не допускаючи подальшої ескалації конфлікту», сказати важко.

Якщо відкинути домисли та дипломатичні реверанси, це вже призвело до величезних втрат у ЗСУ. Ніхто не заплатив за цивілізовану обережність наших союзників дорожчу ціну, ніж героїчні солдати України, і пам'ять про це довгі десятиліття житиме в наших серцях разом із вдячністю західним народам та лідерам.

Щодо росіян, то їм така позиція цивілізованих країн дозволяє говорити про роз'єднаність народів Європейського Союзу та розбіжності в керівництві США, підкуповувати клоунів із «Fox News» та лякати українців самотністю, окупацією та знищенням.

Крім того, кожна хвиля військових поставок дає кремлю привід в черговий раз заявляти, що він воює не з Україною, а з усіма країнами НАТО, і загрожувати ударами по Варшаві, Лондону та Вашингтону.

Тут доречно згадати, що постачання зброї та боєприпасів (а також військових радників та інструкторів) не робить державу учасником конфлікту.

Починаючи з серпня 1967 року, з СРСР до Єгипту та Сирії з йшов безперервний потік зброї, що включав новітні зразки радянських танків, літаків та ракет.

Саме масові поставки радянського озброєння до Єгипту та Сирії (а також прибуття туди сотень військових фахівців) дозволили цим та іншим арабським країнам розпочати агресію, відому як «священний похід на Ізраїль». Проте керівництву єврейської держави й на думку не спало вважати Радянський Союз учасником своєї війни з арабами.

Такий само нескінченний потік зброї йшов з СРСР до В'єтнаму, що воював зі Сполученими Штатами. Більше того, система ППО В'єтнаму обслуговувалась радянськими військовими, а радянські льотчики билися з американцями у небі цієї азіатської країни.

Але Вашингтон не заявляв, що СРСР вступив у війну з ним, і не погрожував ударити ракетами по Москві чи Воронежу.

Звісно, норми цивілізованого світу не мають відношення до Росії, яка все більше скочується до прірви мракобісся та середньовічного дикунства. Але слухняно підігравати ворогові, надаючи йому додаткові політичні аргументи, видається мені небезпечною помилкою.

Залишений наостанок інформаційно-психологічний аспект заслуговує на окрему розмову. По-перше, в українців викликає гіркоту та образу вже згадана «зваженість» союзницьких рішень, яка затягує війну та збільшує наші втрати на фронті та в містах, які обстрілюють.

По-друге, повідомлення про те, що ЗСУ витрачає більше боєприпасів, ніж виробляють військові підприємства Європи, звучать нервово і разом із розтягнутими на місяці термінами поставок цілком могли б викликати у народу, слабшого за українців, небезпечне почуття невпевненості у своєму майбутньому.

Зрештою, якщо, отримавши довгоочікувані танки та ракети, ЗСУ програє хоча б одну битву (а на війні можливо все), це викличе небачену апатію в українському суспільстві. А кремль, навпаки, вибухне переможними реляціями та планами «дійти до Лісабона».

Тим часом процес постачання зброї можна було б використовувати розумно і з вигодою для української сторони. Дотримуючись певної таємності та продумано висвітлюючи прогрес у цьому питанні, можна (треба було) створювати картину планомірної та достатньої допомоги Україні з боку її союзників, а всі спірні питання обговорювати в кулуарах військової дипломатії.

Такий підхід, окрім іншого, дозволив би певною мірою дезорієнтувати агресора та підготувати потужні прориви на різних напрямках фронту.

Зараз щось кардинально змінювати в цьому питанні дещо пізно. Захід обрав не ефективну, а політико-демонстраційну модель підтримки нашої країни. Кількість і властивості зброї, як і терміни її поставок, оголошують у парламентські мікрофони військові міністри і президенти європейських держав.

Залишається вірити, що здивувати росіян зможе не сама зброя, а те, з якою вбивчою ефективністю її використають у боях воїни героїчних ЗСУ, як вони це роблять всі 355 днів війни, починаючи з 24 лютого 2022 року.

Слава Україні!

Теги: війна в Україні, Ігор Мізрах,Ігор Мізрах музика, Ігор Аркадійович Мізрах, Мізрах Ігор Аркадійович ,Мізрах , Игорь Мизрах, Игорь Аркадьевич Мизрах, Игорь Мизрах Банковая,Мизрах,ЗСУ ,Армія України,піар,самореклама, Російська агресія , Мизрах Игорь новости, Мизрах Игорь член Национального союза журналистов Украины