Росія – недоімперія, яка недорозпалася
В Україні, в світі після 2014 року й особливо після 24 лютого 2022-го багато говорять про імперські амбіції Росії, про Російську імперію та її спадщину. Зрештою – про Росію, як імперію. У мітинговому, публіцистичному варіанті, вимірі – тут все зрозуміло.
Однак, якщо познайомитися з гуманітарними поглядами на цю тему, то все складніше. Тому що потрібно розбиратися з тим, що є «імперія» і що є «Росія». Зате після такого розбору стає ясніше, чому до нинішньої Росії буває важче застосовувати звичайні імперські рамки. І зрозуміліше, як саме Кремль паразитує на цьому в своїй зовнішньополітичній діяльності та пропаганді.
ІМПЕРІЇ В СВІТІ БУВАЮТЬ ДУЖЕ РІЗНІ, АЖ ДО ФІКТИВНИХ
Слово «імперія» має багато смислових наповнень. Перш за все, це просто велика сильна держава, керована монархом – імператором. Такі імперії включають до свого складу різноманітні, але суміжно розташовані землі та народи. Проте ще є поняття колоніальної імперії, яка, до речі, не обов'язково буває монархічною. Найнаочніший зразок: Франція після падіння Другої імперії Наполеона III являла собою республіку з президентом, що демократично обирається. Але водночас довго була великою колоніальною імперією.
Отже, вже маємо два варіанти: континентальні та морські імперії. Австро-Угорська та Російська імперії – континентальні. Британська та Французька – морські. Японська імперія під час експансії була колоніальною. Але після поразки вона залишилася компактною острівною країною, імперією лише номінально – з імператором як символом держави.
Люди, правителі взагалі люблять політичні ігри та символи. Загалом імперією можна оголосити будь-яку державу. Так в історії була Мексиканська імперія (1821-1823, 1863-1867). Або свіжіший приклад – просто трагікомічна Центральноафриканська імперія (1976-1979).
У зв'язку з існуванням імперій також часто використовується поняття «імперіалізм», як практика загарбницької політики, і колоніалізм – у сенсі наявності та утримання колоній центром імперії – метрополією. Крім того, подібно до того, як термін «шовінізм» почав вживатися не тільки в політичному смислі, а й у соціальному й навіть сексуальному («чоловічий шовінізм»), так і поняття «імперіалізму» розширилося. Часом говориться (вже не в контексті завоювань та пересування кордонів) про імперіалізм – культурний, економічний, політичний.
Потрібно також відзначити ще одну смислову пару. Часто робиться протиставлення "імперії" – "національній державі". Причому в ХІХ столітті національна держава, становлення націй, націоналізм вважалися явищами суто прогресивними, оскільки вони сприяли подоланню залишків феодалізму, монархічного правління, імперського домінування; становленню демократичного процесу. Але в ХХ столітті, після сплесків правого екстремізму, ексцесів фашистсько-нацистських держав, слово «націоналізм» стало часто і для багатьох лайкою. І водночас окремі, дуже вибіркові принципи колишніх імперій – спільний закон для різних країн та народів, суміжне їхнє проживання – стали позитивним прикладом. Відповідно, ставлення до цього протиставлення «імперія» – «національна держава» ускладнилося.
ЧИ СПРАВДІ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ РОЗПАЛИСЯ 4 ІМПЕРІЇ?
І ось тепер перейдемо до Росії, її порівняння з іншими континентальними імперіями.
Часто кажуть, що в результаті Першої світової війни розпалися чотири імперії: Австро-Угорська, Німецька, Османська та Російська. Але наскільки коректним є такий вислів? Давайте придивимося до кожного прикладу.
Можна точно сказати, що розпалася клаптева, як її називали, Австро-Угорська імперія. Дві попередні метрополії стали просто Австрією та Угорщиною. Остаточно розпалася, втративши останні колонії, Османська імперія. Метрополія стала просто Турецькою республікою. Німеччина втратила статус колоніальної імперії – переможці Британія та Франція відібрали у неї всі заморські колонії. Але якщо говорити про Німецьку імперію, як про континентальну, то й вона загалом припинила існування. Території зі змішаним етнічним складом відійшли до сусідів – Франції, Данії, відтворених Польщі та Литви.
І ось переходимо до Російської імперії. Так, імператора скинули і навіть розстріляли разом з усією його родиною. Тобто, у цьому сенсі – не імперія. А в інших? І що з територією? Відстояти свою незалежність змогли лише Фінляндія, Польща та три балтійські країни. Але решта – залишилися під контролем центру, Москви. Навряд чи це можна вважати повноцінним розпадом, скоріше переформатуванням, чи – першим етапом розпаду Російської імперії.
При цьому, якщо Австрія, Угорщина, Туреччина, Німеччина зробили крок, важкий, невпевнений, який переривався Другою світовою війною, та все ж таки крок, щоб стати більш-менш національними державами, то з Росією ситуація склалася інакше.
Інакша настільки, що потрібно уважніше придивитися – наскільки точно та обґрунтовано називати Росією те, що нею так називається після 1917 року.
ЗНОВУ ПРО «АВТОНОМІЗАЦІЮ» СТАЛІНА І «РІВНОПРАВНІСТЬ» ЛЕНІНА
На початку осені 1917-го на тлі падіння популярності Тимчасовий уряд проголосив державу, в якій півроку тому було ліквідовано монархію, – Російською республікою. Більшовики, захопивши владу в жовтні-листопаді, зберегли цю назву, довільно додаючи до неї визначення "Федеративна" або "Радянська". І тільки в 1918 році було закріплено назву, яка мала більш довге життя – РРФСР, Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка.
При цьому до договорів, що підписувалися з колишніми колоніями Імперії, які проголосили свою незалежність (у тому числі, з Україною) правителі РРФСР більшовики ставилися «творчо», точніше – прагматично. Вони вважали, що якщо вдасться ці країни завоювати наново, вже «революційно», то й нові договори написати буде неважко.
Ключовою була друга половина 1922 року, коли з уже завойованих та контрольованих територій ліпилася велика держава. Сталін пропонував проєкт «автономізації», тобто включення України, Білорусі, трьох південно-кавказьких республік як автономій – в РРФСР. Але Ленін був проти, він вважав, що політично і пропагандистськи зручніше буде з цих «рівноправних» республік створити наддержаву, прообраз всесвітнього комуністичного об'єднання.
Відповідно в назві цієї держави слова «Росія» взагалі не було – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Тобто це нібито повна антитеза тому, що було на цьому місці раніше – не «Російська» і не «імперія». Справді спритний політичний трюк.
СТАЛІН І САМ ПРОДОВЖИВ ЛЕНІНСЬКУ ГРУ В СОЮЗНУ ДЕРЖАВУ
Але з іншого боку, саме це рішення, через роки, 1991-го, полегшило «союзним республікам» вихід зі складу СРСР. І саме за це нинішній диктатор Путін ненавидить колишнього диктатора Леніна та більше поважає диктатора Сталіна.
До речі, даремно, тому що генсек Сталін у 1930-1950 роках мав таку владу, що міг робити з державою, яка була в його руках, що хотів, переформатовувати її, як завгодно, у тому числі скасовуючи формальне, як тоді вважалося, «право на вихід». Та ні, Сталіну теж була зручна саме така внутрішньо- та зовнішньополітична гра в «союз» вільних республік, запропонована Леніним. Більше того, якби Путін був послідовнішим, то він мав би критикувати Сталіна, не менш жорстко, ніж Леніна. І ось чому…
Внаслідок так званого «національно-територіального розмежування» на підконтрольних більшовикам територіях Центральної Азії у 1924 році було створено «незалежні держави»: Узбецька Радянська Соціалістична Республіка (до складу якої входила Таджицька АССР) та Туркменська Радянська Соціалістична Республіка. А вже 1925-го вони «добровільно увійшли» до складу СРСР. (До речі, це вам нічого не нагадує? Ну, звичайно ж – схожа схема використовується Путіним при «юридичному оформленні» окупації та анексії українських територій).
При цьому території Казахстану та Киргизстану на той момент були якраз цілком «сталінськими» автономіями у складі РРФСР. Але ось що сталося далі й уже геть без Леніна. Казахстан і Киргизстан отримали статус «повноправних» союзних республік – 1936-го року (коли Сталін був уже абсолютно одноосібним правителем). Тобто, якщо використовувати ту ж путінську логіку, то без таких (уже одноосібно сталінських рішень) ці республіки-країни в 1991 році не змогли б здобути незалежність? Так. Але Путін про це поки що мовчить. Мабуть, тому, що захоплення цих територій для нього на даний момент не є першочерговим завданням.
І останнє – теж принагідно. Бухарський емірат і Хівинське ханство (Хорезм) раніше взагалі не входили до складу Російської імперії. З 1873 року вони були тільки її протекторатом. Але внаслідок місцевих «революцій», гаряче підтриманих Червоною армією, були захоплені та повністю поглинені. Це до того, що якщо в результаті більшовицького правління спочатку змогли «піти» Фінляндія, Польща, Балтія, то, з іншого боку, незабаром були остаточно захоплені Бухара і Хорезм. (Зі значної частини їх територій якраз і були створені в 1924-му Узбецька РСР і Туркменська РСР).
Тож – іще раз. Чи можна це назвати/вважати розпадом імперії?
ПАРАДОКСИ РІЗНОГО СПРИЙНЯТТЯ СРСР, РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ, РРФСР
Отже, повторимося, у назві «СРСР», на відміну від «РРФСР», слова «Росія» не було. Що, однак, не заважало сприймати цю державу з чотирьох літер (тобто саме СРСР, а не РРФСР) з центром у Москві та російською мовою як головною («мова міжнаціонального спілкування») Радянською Росією. Насамперед за кордоном, але часто – і всередині СРСР.
У результаті виходив своєрідний феномен суспільної свідомості. Коли значна і навіть переважна частина населення Української, Білоруської, Молдавської, Грузинської, Азербайджанської, Казахської та інших РСР до назви та реалій своєї республіки ставилися всерйоз. Вважали її нехай «радянською», але Україною, Молдовою, Грузією тощо. Але ж ніяк не Росією! Що логічно, оскільки РРФСР – це зовсім інше.
Та одночасно в самій РРФСР, а також – поверх кордонів між республіками – у всіх москвоцентричних, росієцентричних громадян Союзу було відчуття, що вони живуть саме в Росії, нехай і радянській. Таке сприйняття постулювалось у гімні СРСР («Союз нерушимый республик свободных / Сплотила навеки великая Русь»), а також у гімнах союзних республік, де співалося про любов і подяку російському народу. Слідом це закріплювалося у культурному та художньому житті всього Союзу.
Таке сприйняття, що вирощувалося десятиліттями, і призвело до поширеності імперських комплексів у нинішній РФ (а також у її агентів впливу в пострадянських країнах). І це особливо добре видно при порівнянні Росії та Білорусі. У РБ багато (пост)радянських комплексів, що ще й підтримуються режимом Лукашенка. Але не імперських, широко поширених у РФ. Саме тому два диктатори і побоюються кидати білоруську армію на український фронт.
Зазначене протиріччя суспільної свідомості «РРФСР» – «інші республіки СРСР» і призвело до того, що для Кремля та більшої частини росіян незалежність пострадянських країн – це, кажучи словами героя Булгакова, «дурна і вульгарна оперетка». Отже, й у поверненні «історичних земель Росії» немає нічого поганого чи неправильного.
Але для громадян цих країн – суверенітет цілком справжній, що має міцну основу в їхній ідентичності, культурній спадщині та своєрідності.
РОСІЯ Й ДОСІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ІМПЕРІЄЮ, ЯКУ МОЖЕ ЧЕКАТИ РОЗПАД
Так, можна сказати, що 1991 року стався другий етап розпаду Російської імперії. Але чи можна те, що залишилося, вважати власне імперською метрополією, чи можна порівнювати РФ-Росію із серцевинними залишками імперій, які справді розпалися – Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Туреччиною? Достатньо подивитись на карту, на територіально-адміністративний поділ Ерефії, щоб достатньо твердо відповісти – ні! Росія, яка потугами Путіна прагне розширення, повернення до колишніх імперських кордонів, у своїх нинішніх кордонах також залишається імперією.
І справа не лише у Путіні. Досить пригадати, як саме РРФСР перетворювалася на РФ у грудні 1991 року. Країну спочатку пропонувалося назвати просто – Росією. І лише після демаршу представників національних республік, що вийшли із зали засідання, було прийнято інше найменування – «Російська Федерація (Росія)».
Тоді, у 1991-1993 роках, Єльцин давав свої обіцянки «беріть стільки суверенітету, скільки зможете» не просто так, а щоб заспокоїти громадську думку численних національно-визвольних рухів усередині країни. По суті, це було повторенням більшовицьких/ленінських обіцянок безмежного права націй на самовизначення. Головне – заспокоїти маси. А потім, коли центр посилиться, можна буде всіх підкорити.
На початку 1990-х лідерами у прагненні незалежності, у вимаганні суверенітету були Чечня й Татарстан. Розпочавши повномасштабну війну проти Ічкерії та залякуючи нею Казань (й інших), Москва зуміла стабілізувати обстановку, придушити національні рухи. Щоб далі повернутись до колишньої послідовно імперської політики. До процесів асиміляції, перетравлення завойованих раніше народів, які посилилися у 2010-х роках.
Однак під час цього Кремль розпочав авантюрну повномасштабну війну з Україною. Путін мріяв повернути РФ-Росію до кордонів імперії, але ризикує розхитати ситуацію всередині країни та привести справу до чергового третього етапу розпаду Російської імперії. Голоси про можливість і навіть необхідність цього звучать дедалі голосніше. Невипадково, що Форум вільних народів Росії, який організувався 2022 року, після кількох зборів змінив слово «Росія» у своїй назві – на «Постросія». Вже якщо говорити про деімперіалізацію та деколонізацію цього простору, то новий термін справді звучить логічніше.
Наступного разу ми продовжимо розмову про особливість імперської Росії, про те, наскільки коректно говорити, що її принципом існування та розвитку є «внутрішня колонізація», а також про те, чому так непросто пристосовувати до розгляду Російської імперії популярні концепції «постколоніалізму», «орієнталізму».
—
Олег Кудрін, Рига$ опубліковано у виданні УКРІНФОРМ