Як Російська імперія нищила культуру України в XIX столітті

Як Російська імперія нищила культуру України в XIX столітті
304897 ПЕРЕГЛЯДІВ

Упродовж різних історичних періодів українська культура та її діячі зазнавали утисків із боку Російської імперії. ХІХ століття не стало винятком, хоч це був час українського національного відродження.

Тоді з’являлися перші фахові праці з історії України, етнографи досліджували культурне надбання українського народу, митці створювали оригінальні літературні, драматургічні, музичні та художні твори, в яких чи не вперше зверталися до народних мотивів, зокрема в повсякденному житті українців.

Це сприяло поширенню мистецьких творів, але верхівка тогочасної Російської імперії вбачала в цьому загрозу, оскільки культурний етап національного руху в подальшому призводить до політичних вимог. Але українська культура розвивалася всупереч усьому, навіть примусовій асиміляційній політиці.

Разом із Ukraine History видання  Ukraїner розповідає, що робила імперська Росія у ХІХ столітті, щоб завадити розвиткові української культури.

У ХІХ ст. національне відродження охопило багато європейських народів, серед них і українців. На українських землях почалося становлення модерної нації та усвідомлення українцями своєї самобутності. Національне відродження в Україні не мало чіткого плану дій. Його творили представники інтелектуальної еліти українського народу, які мали різне політичне бачення, але всі шукали ідеал суспільного устрою.

 

Українські території тоді належали різним державним утворенням. Наддніпрянщина була під владою Російської імперії, а західні землі — під владою Австрійської імперії (із 1867 року — Австро-Угорської монархії). Тому розвиток національного руху і протидія імперським режимам у цих регіонах відрізнялися. Із середини ХІХ ст. поступ заходу України почав випереджати рух на Наддніпрянщині, який не міг вільно розвиватися через утиски з боку російської влади.

Прикладом придушення національного руху на Наддніпрянщині був арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства навесні 1847 року. Об’єднання заснували громадські діячі Микола Костомаров, Василь Білозерський і Микола Гулак. Активну участь брали також письменники Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш. Головною метою товариства було створення української держави з демократичним ладом у складі федерації слов’янських народів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

 

«І пропала Україна. Але так здається. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею. Так воно було прежде, так і тепер зосталось».

Із «Книги буття українського народу»
(програмний документ Кирило-Мефодіївського братства)

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало трохи більше року. Царська влада заарештувала 12 його постійних членів, яких відправили у заслання. Доробок Куліша й Шевченка вилучали з бібліотек і книгарень. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Усіх заарештованих (крім Шевченка) амністували в 1855 році після смерті царя Миколи І.

Суттєво гальмувала розвиток українського народу свідома російська політика етноциду, тобто стирання мовних, культурних та інших відмінностей народу. Політична верхівка Російської імперії вбачала загрозу «відокремлення малоросійської народності». Визнавши друкування видань українською недоцільним, його заборонили, адже майже все навчання було «на общєрускам язикє».

ЕТНОЦИ́Д

Різновид етнонаціональної політики, спрямованої на знищення певного народу, його частини чи окремих представників. Серед іншого, проявляється у руйнуванні основних ознак народу (етнічної території, мови, культури, самосвідомості).

Крім того, Емський указ (1876) забороняв ввозити в імперію видані закордоном книжки і брошури українською, викладати українську в початкових школах, говорити нею на сцені театрів, співати пісні.

 

Діяти легально в Російській імперії було неможливо, тому українці виїжджали за кордон, шукаючи так нові можливості розвитку українськості. Були й ті, хто залишалися на території Наддніпрянщини і, попри небезпеку, продовжували роботу. Їхні дослідження з історії, етнографії, фольклористики й мовознавства довели, що українці мають глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості.

Хоч імперський режим активно боровся з українським національним рухом, та придушити його не зміг. У відповідь на гноблення українці почали ще більше протидіяти. Через заборону культурної діяльності українською, інтелігенція зосередилася на розвитку освіти й науки. Почали виникати українські політичні партії, що прагнули боротись за українську ідентичність і автономію України.

 

Усупереч антиукраїнській політиці імперії, запереченню росіянами існування українського народу, його мови й культури, українська нація розвивалася, досягаючи нових висот, що на довгі роки ставали взірцевими й досі лишаються актуальними. 

Опубліковано у виданні Ukraїner

Теги: Російська імперія,українська культура, Росія,Тарас Шевченко,Пантелеймон Куліш