ЖОДНИХ «МИРНИХ УГОД» З ЛЮТИМ ВОРОГОМ!

ЖОДНИХ «МИРНИХ УГОД» З ЛЮТИМ ВОРОГОМ!
287504 ПЕРЕГЛЯДІВ

Українці кажуть - Україні  потрібна ПЕРЕМОГА! Капітулянти кажуть – потрібен  мир  за будь-яку ціну…

Вже в  перші дні  війни  тема  мирних  переговорів  між Києвом і  Москвою  поширилася  в   публічному  просторі. Тоді  ще  не було достеменно відомо про справжні наміри російської «спеціальної військової операції» на  території України. А у Офісі Президента України напевно сподівалися, що цю агресію ще можна спинити за допомогою переговорів і інших дипломатичних  інструментів,  хоча  активні  бойові  дії  між  ЗСУ і  військами РФ  вже  тривали  на  Донбасі  після так зв. визнання  Федеральним  зібранням  РФ «незалежності»  «ДНР» і  «ЛНР».  У  інтерв’ю   24  лютого  італійській  газеті  La Repubblica Президент  України В. Зеленський  сказав,  що  може  зустрітися з Путіним, однак не виконуватиме ультимативні російські вимоги.

Двічі у своїх відеозверненнях до народу       25 лютого В. Зеленський говорив, що Росія мусить якомога швидше почати спілкуватися з Україною на тему припинення бойових дій.  Станом  на  початок  квітня  його подібних звернень    було  досить багато.  Час  від  часу  про зміст таких переговорів інформують  голова фракції «Слуга народу» Д. Арахамія та «антикризовий  радник» голови ОП М. Подоляк. Щоправда,  інколи  їх інформація  не  завжди  співпадає.  Якщо Д. Араханія  пояснював,  що допоки тривають бої  і  окупаційні  війська  знаходяться на українській території,   жодних угод з Росією  не  укладатиметься, то М. Подоляк  прогнозував можливу зустріч   В. Зеленського із Путіним  ближчим  часом  для  підписання  угоди  попри те,  що  бойові  дії  не  вщухали. 

За  даними  лондонської  Financial  Times  від  16  березня, Україна  і  Росія  «досягли  прогресу»   в підготовці проєкту  мирного  плану  з  15 пунктів,  який  за  своїм змістом  схожий на  акт  капітуляції України. Зокрема,  до  плану включалися  такі  пропозиції  російської  сторони, як «Київ  повинен  відмовитися  від  амбіцій  щодо  вступу  в НАТО,  погодитися  з  нинішнім статусом  Криму  і Донбасу,  скоротити чисельність своїх Збройних  сил та  зобов’язатися  не розміщувати  на території України  військові бази чи  озброєння  країн НАТО взамін на  гарантії  з  боку  США, Великої  Британії та Туреччини». Заступник голови ОП М. Подоляк зазначив, що «у матеріалі,  опублікованому в  цій  газеті, містяться лише вимоги Москви», і  що найближчим часом, після того, як робота над мирним договором  завершиться, може відбутися зустріч В. Зеленського з Путіним.

Зазвичай  у  світовій  практиці заведено, що  на час  переговорів  сторони погоджуються  припинити  бойові дії.  Але ж  росіяни,  потерпаючи   на всіх  напрямах бойових дій,  взялися  тиснути  на  керівництво  України  варварськими  бомбардуванням  житлових  кварталів  та  об’єктів  інфраструктури.  Оскільки  головне, чого прагне   Путін, –  знищити  Україну як  державу, то його емісари лише імітують переговори с представниками  українського керівництва  для того,  щоб  з’ясувати наміри української сторони,   намацати непевність  в  її  позиціях  і  схилити до    вигідного  Москві компромісу,  інакше кажучи, – змусити Київ   капітулювати.  Завдяки таким переговорам  Путін ще й прагне  виграти  час  для  перегрупування  своїх  розгромлених  військ і підтягування резервів.

Припинити  бойові  дії   на умовах Росії  керівництво України разом з  мільйонами  українців  ніколи не  погодяться. Сьогодні з окупантами може йтися лише про припинення бомбардування  українських міст  і  селищ,  про обмін  полонених,  визначення  гуманітарних  коридорів для   порятунку  мирного населення в зоні  бойових дій, якому загрожує, без перебільшення,  геноцид від рук ницих нападників. Переговори  про  перемир’я  можливі  лише  за умови виведення  російських військ,  що  зайшли на територію України після 24 лютого. Найбільшим територіальним компромісом на певний час напевне може бути лише тимчасове відтермінування звільнення  Донбасу  і  Криму   від  російської  окупації.  І  це  лише в тому  разі,  якщо у нас  сьогодні  не  вистачить сил звільнити  ці  території.  Але ж якщо,  дасть Бог,  вистачить,  то  без  всякого  сумніву ми маємо  звільняти  Донбас  і Крим. На   мій   погляд,  під час того,  що  зараз відбувається   в Україні  внаслідок   варварської агресії,  і  наші війська   почала  завдавати  по  нападниках  нищівних ударів, а на деяких напрямках  переходити  в контрнаступ, подальші  переговори не мають  сенсу. 

Переговори  в Туреччині  

Перебуваючи  тиждень тому у Києві  з  нагоди  30-ї  річниці  встановлення дипломатичних  відносин  між  Україною і Туреччиною  і проведення  10-го засідання Стратегічної ради високого рівня,  президент ТР Р. Ердоган вкотре підтвердив, що його країна підтримує суверенітет і територіальну цілісність України у її міжнародно-визнаних кордонах і готова зробити все можливе, щоб примирити  Київ з  Москвою,  включно з  проведенням на своїй території зустрічі  В.  Зеленського і   В. Путіна.

При  цьому  Р. Ердоган  виходить з  того,  що статус  дружніх  і  стратегічних  відносин  Туреччини як з Україною, так  і  з Росією дозволяє Анкарі виконувати місію посередника між Києвом і  Москвою. Спочатку в  Кремлі   доволі скептично  сприйняли  таку  пропозицію   перенести переговорний процес між  Києвом  і Москвою із Білорусі до  Стамбула.

І якщо українська  сторона  погодилася  на таку  пропозицію  Р. Ердогана,  то  сторона російська  взялася  висувати різні  умови, ще й вимагаючи  підготувати  узгоджені документи, які  можна  було б  на цих перемовинах підписати. А підписати Путін може тільки свій ультимативний  варіант  домовленостей,   на  що  Україна   аж ніяк    не   погодиться.

Переговори  в  Стамбулі  10 і 29 березня

Зустріч міністра закордонних справ Д. Кулеби 10-го березня з  очільником  МЗС РФ  С. Лавровим  закінчилася нічим. За  словами  Д. Кулеби, Росія продовжує наполягати на фактичній капітуляції України. Переговори 29 березня стали більш репрезентативними і результативними. Перед їх початком  виступив турецький  президент,   закликаючи  учасників до перемир'я і нагадуючи, що подальші бойові дії нікому не вигідні. Відкриваючи захід, нагадав, що і український, і російський президенти – його друзі, і він цінує таку дружбу. Також висловив сподівання, що перемовини матимуть конкретний результат, що  дасть змогу лідерам України та Росії зустрітися. 

До  складу  української  делегації  увійшли:  голова фракції «Слуга народу» Д. Арахамія, міністр оборони О. Резніков, заступник керівника ОП  України К. Тимошенко,  радник голови ОП М. Подоляк, заступник міністра закордонних справ М. Точицький, генерал О. Кириленко та колишній  заступник  глави МЗС України О. Чалий. Повідомлялося, що  з  главою  російської делегації  В. Мединським зустрівся тет-а-тет Давид Арахамія,  з  чого  можна  дійти  висновку,  що  він  очолює  українську  делегацію.  

Російський олігарх Роман Абрамович, перебуваючи цього дня у Стамбулі, спілкувався з Р. Ердоганом та   керівниками делегацій. Зазначалося, що він позиціонував себе як представник Путіна, і має головне  завдання –  інформувати його  про   переговори.    

За  даними  Financial  Times, В. Путін  схвалив  участь  Р. Абрамовича  у таких  перемовинах  України та Росії про припинення вогню.  Він зустрівся з високопосадовцем з Офісу президента України. Хоча  на думку деяких  оглядачів, Абрамович  прагнув своїм «миротворчим зусиллям» надати більшої ваги з тим, щоб якось уникнути  хоча б частини  західних санкцій і не втратити контроль над своїми британськими активами. За інформацією WSJ, В.  Зеленський навіть попросив Джо Байдена виключити Абрамовича зі списку санкцій, щоб  той  зміг бути посередником у перемовинах. В інтервю  FT нардеп  Д. Арахамія повідомив, що він зустрічався в Гомелі з Абрамовичем під час першого раунду перемовин, який, за  його словами,  «бере активну участь у мирних переговорах».

Про підсумки перемовин 29 березня розповіли члени української делегації: Давид Арахамія, Михайло Подоляк, Кирило Тимошенко та   Олександр  Чалий. Перше,  на що слід звернути увагу,  що  пропозиції  української   сторони  до  проєкту  угоди  про  гарантії  безпеки  України передавалися  російській  стороні  без  їх попереднього  обговорення,  наприклад, з лідерами фракцій у Верховній Раді. А якщо це  відбулося,  то таку  інформацію слід було  оприлюднити.  Хоча  згодом Д. Арахамія  зазначав,  що  перед  кожним раундом  перемовин члени   делегації  консультуються  з українськими військовими і  дипломатами. Тим не  менше, в  надрукованому  вигляді  цих  пропозицій  ніхто,  крім  членів української  делегації, не бачив. Про директиви  Президента  України  для  української  делегації  теж  не  йшлося. Про зміст проєкту міжнародного договору  щодо гарантій  безпеки  України  українське  суспільство дізнавалося з виступів  вищезгаданих  учасників  української  делегації.  . Не зайве прокоментувати основні  положення  такого   документу, щоб оказати сприйняття його змісту нашим загалом.

1) Україна  може  погодитися  на нейтральний (позаблоковий)  статус  за  умови  надання їй   міжнародних   гарантій   безпеки,  які  повинні бути  зафіксовані  в  міжнародному  договорі,  зі  змістом  якого  погодяться  Україна,  РФ  і країни-гаранти.

Такий  договір  має  включати статтю, аналогічну статті 5 Статуту НАТО,  механізм  активації  якої  буде ще «жорсткішим». Згідно з  цим  договором, країни-гаранти безпеки України повинні протягом максимум трьох днів провести консультації  і надати військову допомогу з моменту загрози її безпеці (звісно, з боку РФ). У разі нападу на Україну країни-гаранти будуть зобов’язані: направити в Україну свої збройні сили, надати зброю і бойову техніку, налаштувати безпольотну зону.  Міжнародні гарантії безпеки не  діятимуть на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а також на півострові Крим.

Коментар: Після  агресії  РФ  у  2014  році ідею  вступу  України  до НАТО підтримувала переважна більшість населення,  близько 70%. Ця  обставина сприяла законодавчому закріпленню євроатлантичного курсу України без   референдумів.  Як  відомо,  зміни до Конституції, які визначають курс України на членство в Європейському Союзі та НАТО, набули чинності  з 21 лютого  2019  року. 7  лютого за внесення  цих  змін  до Конституції проголосували 334 народні депутати. 17 грудня 2020 року у виступі на відеоконференції керівників закордонних дипломатичних установ України Президент В. Зеленський зазначив, що  Україна продовжить визначений і закріплений у Конституції стратегічний курс європейської та євроатлантичної інтеграції.  

Сьогодні, коли  РФ   веде   широкомасштабну  війну  з метою  знищити  Україну,  близько  85%  українців вважають, що нам необхідно  якнайшвидше   вступати до ЄС і  НАТО. І сьогодні  також спостерігається, як певні  можновладні сили    виступають за надання Україні  (вже  вдруге після  Януковича)  нейтрального  статусу.  Тобто, щоб  Україна перетворилася на  сіру  буферну  зону. Напевно, нашим партнерам нелегко налагоджувати  стратегічні   відносини з країною, яка змінює своє законодавство за кожного нового президента,  зокрема,  що  стосується  вступу,  чи не вступу  до НАТО. Погоджуюсь  із  моїми  колегами Ганною  Шелест  і  Сергієм Сидоренком в  тому, що  угода  про  гарантії  для  безпеки  України в її  нинішньому форматі   в жодному разі не може надавати такі гарантії, які надає ст. 5  статуту  НАТО.[1]

Дехто з не надто відповідальних кон’юнктурників з  вищих кіл намагаються пояснити, що закріплення в  Конституції  України  положення про євроатлантичний  курс  нашої  держави «було  великою  помилкою, яка  спровокувала сьогоднішню агресію РФ» (?!) і звинувачують попереднього президента країни в тому, що  він  був  ініціатором внесення відповідних  змін до Конституції про  євроатлантичний  курс  України,   що  нібито стало  однією  з передумов для проведення «спеціальної військової операції» РФ.  І  це  після  того,  коли  Президент  В. Зеленський  не  раз  нагадував, що під  час війни ми повинні  забути  про  всі  наші  політичні  розбіжності і чвари,  об’єднатися для  боротьби з  ворогом,  який  прагне  знищити Україну.  

2) Україні та РФ пропонується 15 років проводити двосторонні перемовини щодо  статусу Криму і Севастополя. У цей час країни не повинні використовувати збройні сили для вирішення «кримського питання».

Коментар: Чому саме стільки років вести двосторонні перемовини  про статус Криму і Севастополя?  З  яких  міркувань   виходили  автори  цієї  пропозиції  у  сфері  творення  міжнародних  угод,  визначаючи  саме  такий  термін  для  перемовин -  15  років? Чому  не  150?  За такого  терміну   не  тільки   нинішні  перемовники, а й  їхні  діти,  внуки чи  правнуки  могли б  досить  комфортно  консультуватися  десь на  Блакитному узбережжі поблизу  Євпаторії. А що тоді буде з  «Кримською платформою», створеною титанічними зусиллями МЗС  України   на  чолі  з Д. Кулебою згідно з  указом Президента  В. Зеленського  від 21  лютого  2021  року?  Як  відомо,  на  установчому  саміті  «Кримської  платформи» 23  серпня  2021 року  брали  участь  представники 47 країн  на  рівні  президентів, прем’єр-міністрів і міністрів  закордонних справ. Що сьогодні  ми  можемо  їм  казати?  Що  замість «Кримської платформи»  будуть  прямі  двосторонні  перемовини протягом 15  років (не менше  і  не більше) між представниками  України і  РФ зі ще невизначеною метою? Що  казатимуть  наші  партнери?

Напевне,  вести  переговори з Путіним   можна  лише  з  позиції  сили  ЗСУ,  яка  постійно міцніє,  в  той  час  як  потенціал  ЗС  РФ  зменшується.   Але   сьогодні  у нас ще немає достатньої  переваги над ворогом. Проте завдяки  успішним діям  ЗСУ,  а також  «пекельним санкціям» Заходу неодмінно станеневідворотнім колапс «путіноміки»,  ізольованої  від  усього  світу,  і,  відповідно, збройні  сили  РФ  значною мірою  втратять  свою  боєздатність.  Настане  час (через рік – два),  коли  Москва  сама  поверне і Крим, і Донбас  в  обмін   на  пом’якшення  або   часткове  скасування   санкцій,  незалежно  від  того хто сидітиме в Кремлі.  

3) Питання щодо територій окупованої частини Донбасу (ОРДЛО) обговорюватиметься у рамах переговорів між президентом України В.  Зеленським і  В. Путіним.  

Коментар: На мій  погляд, сьогодні, коли майже кожне  своє  звернення до  української нації,  лідерів  і  народів світу В. Зеленський  завершає словами: «Україна переможе!», вести перемовини  з  президентом РФ  про політичні і територіальні компроміси зовсім недоречно! По-перше, це  призведе до  розколу нашого суспільства, по-друге, певним чином легітимізує кривавий путінський режим і, по-третє, В. Путін  ніколи  не  наважиться на  багатогодинні  перемовини з В. Зеленським. Він  може  зважитися на зустріч  лише  для  того,  щоб підписати вже  підготовлену угоду,  яка б  задовольняла його, даючи  підставу  заявити  про «перемогу» Росії. Сьогодні, коли  українська  армія  щодня  завдає  ворогові  значних  втрат, зустріч  В.  Зеленського  з  В. Путіним - це  щось на зразок зустрічі  Сталіна  з  Гітлером  у 1944  році, де  обговорювалося б  перемир’я  між  СРСР  і  Третім  Рейхом  напередодні  його  падіння.  Зараз  час  працює  на  Україну,   а  Росія і її  збройні  сили дедалі  більше  слабшають  і  за  кілька  місяців  просто  зазнають  колапсу.

Сьогодні  ми  пересвідчуємося,  яку    надзвичайно  важку    роботу виконує Президент і Верховний Головнокомандувач В.  Зеленський  зі  своєю  командою  задля порятунку   України   від  страшної  катастрофи. Це  визнають як   його  прихильники,   так  і  опоненти. В  горнилі  Вітчизняної  війни  він  став  лідером  української  нації,  справжнім   політичним   і  державним  діячом  світового  масштабу,  від якого у захваті не тільки ми, українські громадяни, а й наші однодумці у великому закордонні.

Просто  не  уявляю, як він зустрінеться з  кремлівським керівником, на руках якого  кров українців!  Але  досить   легко  уявити,  як   це  сприймуть наші  героїчні  воїни  і  сотні  тисяч  українців,  які  втратили своїх  рідних і близьких, і домівки яких вщент зруйновані варварськими  бомбардуваннями. Як не сприйняти їм  цей  «саміт»  вкрай  негативно? І чи не зменшить  особиста  зустріч   президентів  допомогу Україні  з  боку  країн Заходу, мовляв,  якщо   обидва президенти   можуть  про  щось  домовитись,  то   не  варто  їм  заважати. Не виключено, що після  такої зустрічі Захід   пом’якшить свої  санкції  щодо РФ і  тоді  про повернення  захоплених наших територій  можемо  надовго забути. 

Втім, 5 квітня в інтерв’ю українським журналістам  В. Зеленський сказав,  що  «навіть після трагічних подій у Бучі необхідно продовжувати переговори з РФ, знайти вихід і при цьому не втратити свою територію». На запитання журналіста, чи може він змінити  свою особисту позицію з приводу переговорів з В. Путіним, Президент відповів, що «може статися, що й не буде зустрічі». Отже,  Президент В. Зеленський  вже розуміє, що  з військовими злочинцями  зустрічатися  немає  сенсу.  Нехай  з  ними  зустрічаються  слідчі  і судді   міжнародних   судових   інстанцій, про  що   4  квітня вже  сказав  і президент  США  Джо  Байден.  

І  все ж 4  квітня  В.  Зеленський підписав указ про  склад  делегації для переговорів з РФ щодо гарантій безпеки України, затвердив  директиви делегації. До оновленого складу нашої делегації входять народні  депутати: Д. Арахамія (керівник), А. Костін, Д. Лубинець, Р.Умеров,   міністр оборони О. Рєзніков, міністр юстиції Д. Малюська, заступник голови МЗС М. Точицький, радник голови ОП М. Подоляк, юрист-міжнародник О. Малиновський і, як бачимо, екс-дипломат О. Чалий, як відвертий прихильник «нейтралітету».

10  квітня  в  інтервю  міжнародному  інформагентству Associated Press В. Зеленський  заявив,  що  незважаючи на  те, що  певну  частину українського суспільства (до  якої  належу  і я) будь-який мир на будь-яких умовах з РФ не задовольнить,   тим не  менш «більшість людей сприйматимуть мир у будь-якому випадку, тому що люди хочуть, щоб ця війна завершилася на наших умовах, умовах незалежності, умовах України». В. Зеленський  також  зазначив, що  його  можлива  зустріч  з В. Путіним  залежить від  того,   як довго  ЗСУ зможуть  утримувати  свої позиції у Маріуполі. Бо, як він сказав, «Маріуполь – це серце цієї війни на сьогодні  і якщо воно перестане битися, у нас будуть слабші позиції на перемовинах. Що сильнішою буде наша позиція в Маріуполі, то міцнішою буде наша позиція в діалозі з РФ. І якщо позиції України будуть слабкими, то зустріч із президентом Росії може не відбутися»…

4) Серед гарантів своєї безпеки Україна бачить насамперед країни Ради безпеки ООН, зокрема, Велику Британію, Китай, США, Францію, РФ, Туреччину, Німеччину, Канаду, Італію, Польщу, Ізраїль. Це необхідний мінімум, тобто перелік країн-гарантів може бути розширений. Д. Арахамія повідомив, що Україна вже веде офіційні переговори з   потенційними країнами-гарантами і бачить  їх «реальну зацікавленість».

Коментар:  Аналіз першої реакції згаданих  держав  про їх  можливу  потенційну  роль у якості  гарантів  безпеки  України  може свідчити,  що   керівництво  таких  держав  або чітко не  уявляє  цієї  своєї  можливої  ролі,  або   вже заявляє,  що  не  може визначитися  зі  своєю  позицією  щодо  гарантій  безпеки   України. Коли  йдеться  про  гарантії   не  просто  абстрактної  безпеки України,  а  про  те, бути чи не бути Україні,  як  незалежній державі  і  чи буде  взагалі  існувати українська  нація,  зважаючи на наміри В.  Путіна  в  його  нинішній  агресії проти нашої держави, то  на  перший  план  виходить  питання -  чи спроможні  країни-гаранти захистити колись Україну,  якщо  сьогодні  практично  не тільки не наважуються закрити над нею небо, а  навіть і забезпечити  гуманітарні  коридори  для виведення  цивільного  населення  з-під  ударів  рашистів,  побоюючись,  що  Кремль це   розглядатиме  як  участь  країн  НАТО  у  війні  проти Росії  з  можливим її переростанням  у Третю  світову війну, під час якої  використовуватиметься  ядерне  озброєння. Інакше  кажучи, щоб  бути гарантом,   треба  мати достатньо  сил  і рішучості   аби  за  будь-яких  обставин  зупинити Росію  в  її  можливих  подальших  нападах  на  Україну. І  як  з’ясовується,   такої  сили  і рішучості  не  мають ні ООН, ні  країни НАТО.

Як  відомо,  країни-гаранти і підписанти Меморандуму про гарантії безпеки Україні у зв'язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994  року не  виконали  своїх  зобов’язань   через  нестачу  у них  фізичної сили  і  можливостей  зупинити  агресію  РФ  проти  України як   у  2014-му, так  і  у 2022 роках.  Виникає  питання:  що  дає  підставу нинішнім   авторам  угоди  про  гарантії  безпеки для  України бути впевненими,  що країни-гаранти   присічуть  агресію  Росії  через  рік,  два, три, 10 або  20  років?  Таких  підстав  ми не  бачимо. Як  вже  багато разів  переконувалися,  підпис  Путіна  або  будь-якого  іншого  російського керівника  під  текстом будь-якої  угоди нічого  не  вартий.  Про це, як усі знають, ще  казав  один з  німецьких канцлерів…        

Непросто уявити, як «гарантами»  безпеки   України  разом зі  США можуть бути    їх  супротивники РФ і  Китай.  Чи це  не  нонсенс?  У нас з  великою  повагою  ставляться  до  вищезгаданих  країн, вдячні за їх підтримку України,  але  все ж  дещо  сумнівно, що  деякі з  них, наприклад, Китай, Туреччина чи  Ізраїль,  будуть надійними гарантами  нашої безпеки.   Зважаючи навіть на те, що всі вони навіть сьогодні утримуються від  широкого запровадження  санкцій  проти РФ, продовжують з нею  торгувати і у такий спосіб  підтримують  російський    мілітаризм. Водночас ми щиро вдячні  Китаю  та  Ізраїлю  хоча б за  те,  що  вони  обіцяють нам  не  надавати  військової  підтримки  російському агресорові. Ми також  вдячні Туреччині за БПЛА «Байрактар», за перекриття протоки Босфор для російських  військових  кораблів  і  за роль  посередника  в  російсько-українській  конфронтації.  Хоча  Туреччина  різко   засуджує війну Росії проти України і принципово виступає проти санкцій, запроваджених   щодо   Росії.  Р. Ердоган  запросив   російських олігархів,  які перебувають під дією санкцій, переїхати до Туреччини  і  вести  там  свій  бізнес, «якщо це законно і не суперечить міжнародному праву».    

Що  стосується  Ізраїлю,  то  для  України  дуже  важливий його досвід  виживання  у  ворожому  оточенні  протягом  останніх 74  років з  моменту утворення ізраїльської  держави і неймовірний  розвиток   ізраїльських   ЗС і ОПК. Та ось  вважаю, що гарантом  нашої безпеки він  аж ніяк  не  може  бути,  бо  за  жодних  умов  і  обставин  не  припинить  взаємодіяти  з В. Путіним   і торгувати з  Росією,  особливо  якщо згадати,  що  сотні тисяч   ізраїльтян  є  вихідцями з РФ.  Ізраїль  ніколи не  продавав  нам озброєнь  і ніколи цього на робитиме.  Все,  на  що  ми можемо  сподіватися, так  це  на  лікування  в Ізраїлі наших  поранених  бійців, як  це  було  і раніше,  за  що  ми дуже  вдячні.  

5) Згідно  поясненнями  Олександра  Чалого, Росія, як член Ради безпеки ООН, також може бути серед країн-гарантів безпеки України. При цьому  Чалий наголошує, що «при реалізації статті можливої майбутньої угоди, яка дозволяє іншим країнам-гарантам застосувати та надати нам збройні сили та озброєння для захисту нашої безпеки, Росія погодилася, що права вето вона при цьому не матиме».

Коментар: Як країна-агресор може бути серед гарантів безпеки України? З  огляду  на  те,  що   Росія  може лише  загрожувати безпеці  Україні,  то  як  вона  може  при цьому  ще  й бути  гарантом  її  безпеки? За словами Олександра  Чалого, у разі загрози для України (яка, звісно, може надходити лише від Росії), країни-гаранти можуть не радитися з РФ «про надання Україні збройних сил чи закриття неба». Якщо  країни-гаранти  можуть не  радитися  з  РФ  у  виконанні  своїх  основних  гіпотетичних зобов’язань  щодо  гарантій  безпеки Україні, то тоді поцікавимося: а навіщо взагалі  Росію  включають  до  кола  держав-гарантів,  якщо  з нею  можна  не  радитися?   

Далі О. Чалий  озвучив  наступне:  «Ми шукаємо таку форму, щоб ми реалізували мрію - мати гарантії, які мають країни-НАТО, але ці гарантії були б отримані через домовленість по лінії НАТО-Україна-РФ… Інакше кажучи,  Україна намагається знайти для себе формат вступу до НАТО без фактичного вступу».  

До речі, риторика такого згаданого великого  мрійника  про  нейтральний статус України дуже  нагадує  виступи  проросійських  політиків Є. Мураєва,  Н. Шуфрича  та практично  всіх   його колег  по   ОПЗЖ, які  сьогодні  чомусь  не чути.     

Вважаю, вигаданий паном О. Чалим «формат вступу до НАТО без фактичного вступу»  може свідчити  лише  про його не  надто  ґрунтовні  знання  у  сфері  міжнародного  права,  хоча   він  і вивчав  його  50  років  тому.  Питання: як взагалі  можна   сподіватися на всебічну  підтримку  НАТО, перебуваючи водночас поза  НАТО?  Чи усвідомлює  поважний дипломат  те,  про що  він  говорить?

Стосовно  його пояснення  про  можливий статус  Росії  як  гаранта безпеки України, то   вважаю   це якимсь  абсурдом, що не поміщається у рамках елементарної  логіки.  Хотілося  б посперечатися з членами  юридичної  групи,  яку  очолює  О. Чалий, якщо вони погоджуються з такими, знову м’яко кажучи,  алогічними  пропозиціями?

Самим фактом його присутності на  переговорах у Стамбулі були  дещо здивовані українські політики,  які  пам’ятають  його  проросійські  погляди, бо  ще  не забули, як  14 лютого 2020 року  О. Чалий  опинився у центрі скандалу на 56-й Мюнхенській конференції з безпеки, внаслідок підписання ним   разом  з представником російського проурядового  центру документу «12 кроків для зміцнення безпеки України»,  підготовленого неурядовою організацією Euro-Atlantic Security Leadership Group. Тоді в МЗС України «12  кроків»  назвали   приватною ініціативою, що не відповідає позиції офіційного Києва.

У 2020 року О. Чалий увійшов до складу  «ініціативи 16 липня», серед  членів  якої  можна  побачити  чимало  одіозних  осіб  із оточення  В. Януковича, які  виступають за нейтральний статус України. Ідеологічно цю групу поєднує несприйняття політики президента П. Порошенка і розчарування політикою  Президента  В. Зеленського.  Як сказав Юрій Луценко, «поява на переговорах «нейтральщика» Чалого часів Януковича свідчить, що українське керівництво обрало на переговорах неправильний курс». З цим важко не погодитися.

Також змушений  нагадувати  про вчинки О. Чалого, щоб  ми  знали, які  діячі можуть нині  брати участь у  вирішенні долі  України  за таких  страшних  часів.  І нагадуючи,  одночасно запитувати, чому  ми повинні  орієнтується на його  доволі  сумнівні  поради і  пропозиції? Невже нам бракує  знаних, високопрофесійних, досвідчених  і патріотичних  дипломатів, наприклад таких,  як  Володимир Огризко, Валерій Чалий, Павло  Клімкін і, звісно, наш чинний  міністр  закордонних  справ   Дмитро Кулеба, позиції  яких  щодо переговорів з РФ імпонують   переважній  більшості українців?

До речі, 3 квітня наш колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко про можливість проведення зустрічі В. Зеленського з В. Путіним сказав наступне: «Не буде ніяких зустрічей, якщо наша влада не піде на капітуляцію. Цю російську погань треба нищити на кожному кроці і гнати геть з нашої землі. І жодних угод з агресором. Путін, як і його недоімперія, не вічні – вони на етапі агонії. Владо, не поспішай!».

Однофамілець О. Чалого  колишній  посол  України в США  Валерій Чалий  якось сказав: «Якщо хтось зараз знову закликатиме до позаблоковості, то знайте, що ця людина грає на боці росіян».  Цілком  погоджуємось  із паном  Послом,  так  воно і  є насправді.  В інтерв'ю  Радіо  НВ 11  березня    екс-міністр закордонних  справ  Павло Клімкін  казав про те, як ставиться  до  переговорів з РФ, яке  коротко можна переповісти так: Путін готовий розмовляти тільки про нашу капітуляцію, він хоче тотальної демілітаризації і головне  - деукраїнізації. Тому якогось компромісу тут за визначенням не може бути. Путін, станом на сьогодні, не бажає зустрічатися з Зеленським. Зустріч сама по собі не принесе фантастичного результату чи прориву без того, щоб у нас була сильна позиція на  переговорах. Зі слабкою позицією з Путіним говорити не можна.

Схоже,  що міністр закордонних справ України Д. Кулеба також не є великим прихильником нейтрального статусу України. 17 березня в інтерв'ю НВ він заявив: «Я зараз не заводив би розмови в нейтралітет або в будь-яку іншу сферу, а говорив саме про те, яким чином Україна отримає гарантії безпеки і якими вони будуть. Нейтралітет сам собою не є вирішенням проблеми». Крім наших  провідних  дипломатів, досить  критично  до  переговорного    процесу між Україно і  РФ ставляться  і  провідні  українські  експерти,  серед  них директор  воєнних  програм  Центру Разумкова М. Сингуровський. На  його думку, відведення російських  військ з території України – це умова початку переговорів, а не частина компромісу. Відмову України від навчань за участю НАТО він назвав неприпустимою, «оскільки це є частиною «демілітаризації», яку Росія нам нав'язує». На його погляд, альтернативою НАТО могло б бути створення стратегічного союзу зі США, перевага якого щодо НАТО полягала б у тому, що рішення про надання військової допомоги Україні ухвалювалося б швидко Вашингтоном, а не  згідно з бюрократичними процедурами 30 країнами Альянсу, коли одна країна може заблокувати надання такої допомоги.[1] 

Від  себе  додам,  що  США у  разі  потреби  для  захисту  України  могли б  залучати   й  деяких своїх   європейських  союзників  з  числа  країн  НАТО, передусім Велику  Британію, а також Австралію, тобто  оборонний союз (AUKUS) у складі  цих  трьох держав,  створений   у  вересні  2021  року.

…Вже в  перші дні  війни    політики,  народні  депутати, журналісти,  діячі  культури закликали  керівництво  країни  відмовитися від перемовин на умовах Кремля, оскільки на тлі  втрат  тисяч  життів  українців і  руйнування  сіл  і  міст   спілкування з відвертим ворогом  втрачає  будь-який  сенс. Серед  них народний депутат, член парламентської фракції партії «Голос» С. Рахманін, координаторка Медійної ініціативи з прав людини О. Решетилова, режисер, колишній політв'язень О. Сенцов,  українська акторка театру та кіно Ада Роговцева, журналіст Ю. Бутусов, голова Центру конституційного моделювання Г. Друзенко, мовознавиця,  політична і громадська  діячка  І. Фаріон та  інші  відомі  представники українського  громадянського суспільства -  М. Гончар, П. Лакійчук, Я. Фалько, А. Клименко, Т. Гончарук, Фархад Туранли, С. Сулим, О. Бай, М.  Маймескул, В. Костенко та   багато  тисяч  інших.[1] 

6) Договір про гарантії безпеки України повинен схвалюватися на референдумі. Громадяни України висловлять свою позицію щодо того, як саме має працювати цей договір. Після цього договір повинні ратифікувати парламенти країн-гарантів і парламент України.

Коментар: Автори проєкту угоди про гарантії безпеки України  стверджують,    що  до нього включене  положення  про  позаблоковий  статус  України і що він  виноситиметься  на  всенародний  референдум. Але автори  чомусь  не  зважають, що референдум про статус нашої держави  як  члена НАТО і  Євросоюзу  вже в березні    був  підписаний  кров’ю багатьох загиблих і поранених  захисників  України. Згідно  з  підсумками  соціологічних  досліджень,  проведених  компанією  Info Sapiens, станом на  4  березня  ц. р. 75% українців  виступають проти визнання Криму російським і 79% українців – проти визнання «незалежності» окупованих територій Донецької та Луганської областей. 56% громадян виступають проти відмови від курсу України на  вступ  до НАТО. При цьому 67% опитаних готові особисто чинити збройний опір російській окупації України. Серед них 78% чоловіків і 59% жінок.[2] Як керівництво  держави  може  проводити  якісь перемовини з рашистами, маючи  таку  підтримку  населення?  Сьогодні  мільйони  українців   кричать,  щоб  їх почули: Жодних  угод з лютим ворогом! Батьківщина або смерть! Ми не будемо  рабами Путлера! Ми перемагаємо і  ми переможемо! 

То який  ще референдум  потрібен? 

7) У договорі також прописуватиметься, що всі країни-гаранти повинні   підтримувати вступ  України до Європейського Союзу.

Коментар: Переважна більшість країн Євросоюзу вже підтримали пришвидшену  процедуру  вступу України  до  Євросоюзу,  що  стало   великою  перемогою  Президента  України і  української  дипломатії.  Сьогодні   Європейська  Рада та Єврокомісія  майже одностайно ухвалили рішення про  прискорене  включення України до Євросоюзу. Переважна більшість лідерів країн ЄС заявила  про  підтримку  членства  України  в  Євросоюзі. 11 березня  в  розмові з Д. Кулебою президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен запевнила, що  позитивний  висновок  Єврокомісії стосовно заявки України на членство в ЄС підготують протягом кількох місяців.  Виходячи  з  цього,   не  бачимо  потреби зобов’язувати  країни-гаранти,  щоб  вони вже  добровільно  зробили  на прохання  Президента  України.  

8 квітня президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн разом з головою дипломатії ЄС Жозефом  Боррелем  відвідали Київ, щоб  серед інших актуальних проблем  обговорити і  питання  пришвидшеного вступу  України до  Євросоюзу.  На  переговорах Урсула фон дер Ляєн запевнила В. Зеленського,  що  Єврокомісія  докладе  всіх  зусиль,  щоб пришвидшити  такий  процес  вступу.

В. Зеленський подякував Євросоюзу за політичну, фінансову та військову підтримку України, одночасно закликавши його продовжавати санкційний тиск на РФ, допоки вона не відмовиться від своїх агресивних планів  щодо України. 9  квітня  Урсула фон дер Ляйєн  і  Жозеф  Боррель відвідали Польщу,  де брали участь в акції на підтримку України.

Водночас  слід зазначити,   що   сьогодні серед лідерів країн НАТО та Євросоюзу  є ще й ті, хто неприязно і навіть вороже ставиться до України та її Президента. Згадаймо, як 3 квітня Віктор Орбан, якого називають  поплічником і «троянським конем» Путіна в Європі, на мітингу з нагоди його четвертої перемоги на чергових парламентських виборах до числа  своїх ворогів, поряд із «місцевими лівими партіями, бюрократами Брюсселя та міжнародними ЗМІ», відніс і Президента України. І ось такий діяч може заветувати будь-яке рішення НАТО чи ЄС на користь України. Цей факт ще раз свідчить, що НАТО та ЄС потребують невідкладного реформування. Останнім часом  став популярним  сумний  жарт, що Угорщина  вийде  із НАТО у разі нападу Росії на Польщу і Румунію, щоб «не  заважати звільненню  Путіним  цих  поневолених Альянсом  країн, як він  сьогодні  звільняє  Україну».

Недалеко від Орбана у своїх проросійських трендах пішов також   Олександр Вучич, переобраний 3  квітня   втретє  на  пост  президента  Сербії. Він набрав 59%  голосів у першому  турі  виборів. Під час  передвиборної  кампанії  Вучич  вихвалявся,  що  з  2012   року  мав  щастя 19  разів  зустрічався  з  Путіним.  Після оголошення перемоги  на  виборах він  оголосив,  що  він  і його команда  і  надалі  прагнутимуть «зберегти дружні відносини з історично близьким слов’янським союзником Росією». Зазвичай  авторитарні лідери  в більшості країн світу набирають багато  голосів на виборах. І  цю  закономірність  підтвердило  нинішнє обрання  Орбана  та   Вучича,  які   рівняються  на  своїх  кумирів  -  Путіна  і  Лукашенка.   

Як зазначає CNN, переобрання Орбана і  Вучича -  це «малі дипломатичні перемоги» Путіна, які демонструють, що «у нього є друзі на Заході». Хоча Белград і  підтримав дві резолюції ООН із засудженням російської війни в Україні, все ж сербський уряд, як і  у ряд Угорщини,  відмовився запроваджувати санкції стосовно Кремля. Звісно, в Брюсселі негативно оцінюють проросійські та  антиукраїнські  позиції Будапешта  та  Белграда. У керівництва  Євросоюзу є  певні  важелі,  які  приведуть  до  тями Орбана  і  Вучича. Угорщина ризикує втратити мільярди доларів фінансування від  ЄС, а  намагання  Сербії  приєднатися   до єдиного європейського ринку  і згодом  подати заявку  на  вступ  до  ЄС може  наштовхнутися  на  певні  проблеми. Як  стало  відомо  5  квітня,  Єврокомісія розпочинає процес урізання фінансування Угорщини через порушення нею базових принципів Євросоюзу  та загрози розкрадання коштів. Режим Орбана буде першим серед членів ЄС, який зіткнеться з такими санкціями.

Реакція  Москви  на  переговори

З самого початку війни путінська  команда  розглядала  можливу  зустріч  президентів  України і  РФ лише  для того, щоб підписати акт  капітуляції  України. 24 лютого  речник Кремля Д. Пєсков заявив, що В. Путін готовий до перемовин з керівництвом України, але за умови, що офіційний Київ буде готовий проголосити нейтральний статус країни і відмовитися від розміщення озброєнь. 25 лютого С. Лавров заявив, що «Зеленський сам втратив можливості для переговорів з питань безпеки». Втім, в  цей же  день  Президент України В.  Зеленський двічі у відеозверненнях до народу заявляв, що Росія мусить якомога швидше почати домовлятися з Україною про припинення бойових дій.

17 березня В. Путін в  телефонній  розмові  з президентом Туреччини Р. Ердоганом    повідомив  вимоги  РФ  на переговорах з Україною: нейтральний статус України, відмова від євроатлантичного курсу, роззброєння України,  визнання  окупації Донбасу і анексії  Криму,  добровільна згода України на зняття всіх санкцій із РФ, проведення  «денацифікації», надання  статусу  російській мові  як другої  державної.

30 березня з розлогим звітом про переговори у Стамбулі виступив керівник російської делегації В. Мединський, зазначаючи, що «українська сторона вперше зафіксувала письмово свою готовність до виконання цілої низки найважливіших умов, на яких протягом усіх останніх років Росія наполягала». Мединський запропонував провести зустріч В. Зеленського  з Путіним  одночасно з парафуванням договору між двома країнами.

Але вже 7 квітня С. Лавров заявив, що Україна «відійшла» від пропозицій, які обговорювалися на перемовинах у Стамбулі  29 березня.  При цьому зазначав, що перемовини не припинятимуться. Коментуючи рішення Сенату США 7 квітня  щодо активації програми ленд-лізу для України, спікер Путіна Д. Пєсков заявив, що це може мати «негативний  вплив на  перемовини». За його  словами,  «накачування України зброєю у різних форматах не сприяє успіху на російсько-українських  перемовинах».

Реакція  Заходу  на  перемовини

За даними WSJ у публікації від 30 березня, загалом країни Заходу доволі  скептично сприйняли запропоновану Україною систему гарантій її безпеки у форматі «українського НАТО». Американські законодавці, сенатори Дік Дурбін та Джим Ріш вважають цю пропозицію  України передчасною.[1] Нещодавно держсекретар Е. Блінкен заявив, що Вашингтон підтримає результати  мирних перемовин України з РФ,  якщо вони  дозволять США  зміцнити  оборону та безпеку України. 30 березня в інтерв’ю  телеканалу «Настоящее Время» заступниця Е. Блінкена  Вікторія Нуланд зазначила, що Росія все ще не усвідомила сили української армії та  домагається  капітуляції України. За її  словами, незважаючи на абсолютно неприйнятні вимоги Росії, Україна залишається за столом перемовин, продовжує спроби знайти дипломатичне розв’язання цього жахливого, жорстокого конфлікту, і «США  їх у цьому дуже підтримують».

Канцлер Німеччини Олаф Шольц вважає, що Німеччина в цілому готова виступити гарантом безпеки України, проте, на його думку, поки що передчасно обговорювати такі зобов'язання. На його погляд, українську пропозицію ще слід конкретизувати.

19 березня прем’єр-міністр Великої Британії Боріс Джонсон зазначив, що Захід не повинен намагатися «нормалізувати відносини» з президентом Росії після його неспровокованого вторгнення в Україну. За  його  словами, Велика Британія стурбована тим, що США, Франція та Німеччина підштовхнуть Україну до значних поступок на мирних переговорах із РФ. 30 березня  Б. Джонсон у телефонній розмові попередив В. Зеленського, що «Путін брехун і використовує переговори, щоб виснажити Україну і змусити її піти на поступки». 30 березня заступник прем’єр-міністра Великої Британії Домінік  Рааб заявив, що  Британія  розгляне запит України щодо можливості стати гарантом її безпеки, але не братиме на себе зобов’язання, які мають члени НАТО в рамках Альянсу. Він  також заперечив, що домовленість про гарантії може включати можливість прямої участь британських військ у війні з РФ. За його словами, Британія не збирається переходити до прямої військової конфронтації з Росією,  оскільки Україна не є членом НАТО.

За деякими даними, Франція готова підтримати форму нейтралітету України, безпеку якої гарантують кілька країн, проте не бажає підписуватися під гарантією безпеки, яка передбачає механізм, аналогічний статті 5 НАТО. На думку деяких французьких експертів, Росія, швидше за все, не погодиться на жодні домовленості, які вимагають від Франції та інших постійних членів РБ ООН гарантій безпеки України.

31 березня міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський  зазначив,  що  будучи партнером та другом України, чехи готові взяти на себе безпекові гарантії України, про які українська влада  просить країни Заходу,  але Чехію   ніхто  не  запрошував  стати  учасником  такої угоди. Ізраїль, Туреччина та Китай поки що чітко і однозначно не відреагували на пропозиції України щодо надання їй гарантій. 

Отже, на даний час малоймовірно, щоб США та їхні союзники запропонували Україні ті юридично зобов'язувальні гарантії безпеки, про які вона просить, в  обмін  на  нейтралітет.  Це  означає,  що  вступ  України до  НАТО в недалекій  перспективі  видається найбільш оптимальним і  реальним.

Альтернативи  НАТО  для  України  немає

Незважаючи на  те, що  українці мають чимало  претензій  до НАТО, зокрема щодо  відмови  Альянсу  закрити небо над Україною, на мій  погляд,  все ж альтернативи  НАТО для України немає і не  може  бути. Критикуючи  Альянс за  його неповороткість і  бюрократизм, навіть деякі  українські політики  не  усвідомлюють, що НАТО, як  організація, не має власної  армії  і,  відповідно,  жодних  озброєнь. Армії і  озброєння  мають  держави-члени Альянсу, а штаб-квартира НАТО в Брюсселі виконує лише  координаційні функції. Сьогодні, в умовах російсько-української війни  Україна,  навіть без  підписання  домовленості про членство в НАТО фактично є на 80% членом  Північноатлантичного Альянсу. І факти свідчать,  що  на  сьогодні  Україна отримала  і  буде  отримувати від  НАТО (переважно  від США і  Великої  Британії)  стільки  озброєнь, скільки після 1949 року, коли  було  створено НАТО,  жодна  країна  Альянсу не  отримувала. Україна  цілодобово дістає  розвіддані  країн  НАТО у режимі реального часу.

Якби не  ця  допомога, то  навряд  чи ЗСУ могли б  чинити  такий  опір  російській  агресії і нищити  ворога, перемагаючи таким чином   «другу  армію  у  світі  за  військовим  потенціалом».  І цьому  значною  мірою  сприяло й  те,  що  після  2014  року ЗСУ активно  розвивали  співпрацю з арміями  країн НАТО. Сотні  українських  офіцерів  пройшли підготовку  у військових академіях і на курсах НАТО, десятки тисяч українських  військовослужбовців  брали участь  у військових  навчаннях як на території України, так  і на  території  країн  Альянсу. За  останні  30  років  було  підписано  десятки  спільних  документів  про співпрацю  з НАТО, одним  із  яких є  меморандум від 12 червня 2020 року  про статус України як члена Програми розширених можливостей НАТО (NATO's Enhanced Opportunities Program – EOP). Такий статус мають також Австралія, Швеція, Фінляндія, Грузія та Йорданія. Звісно, в умовах війни ніяких  розмов  про  формальний вступ  України до  НАТО  не  може бути. Навряд чи Україна  зможе  стати  членом НАТО допоки  божевільний  російський президент  сидить у  Кремлі. Сьогодні для  нас  найважливішим   є  те, що  країни НАТО і  увесь  світ нам  допомагають  вистояти, щоб  перемогти.     

Сенат США одностайно схвалив 6 квітня законопроєкт «Про ленд-ліз для захисту демократії в Україні». У разі його ухвалення Палатою представників закон дозволить спростити надання новітньої зброї Україні. Це перша програма ленд-лізу США з часів Другої світової війни. Документ скасовує обмеження повноважень президента США щодо надання військової допомоги для України. Законопроєкт покликаний прискорити передачу критично важливих військових товарів та інших життєво важливих матеріалів для України, значно скоротивши бюрократичні процедури.

Умовною і тимчасовою альтернативою НАТО,  а точніше допоміжними  структурами  Альянсу  може бути  членство  України в  регіональних  воєнно-політичних організаціях,   основою  яких   є  окремі   країни  НАТО. І  в період до  того дня, коли  Україна  зможе  нарешті  стати  повноправним  членом  НАТО, керівництво України  може  подбати  про  членство в чинних і майбутніх регіональних воєнно-політичних  організаціях. Назвемо  деякі  з  них:

1) Однією  із   тимчасових  альтернативних  структур  НАТО  для  України  може  стати  «Бухарестська дев'ятка» (БД), яка є міжнародною ініціативою дев'яти країн-членів НАТО в Центральній та Східній Європі,  у разі  можливого  приєднання  до  неї  нашої  держави  у якості  партнера. До складу БД входять Польща, Румунія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Угорщина та Чехія. Четверо з  цих  країн є сусідами України. Практично це  є формат Балто-Чорноморського  Союзу (БЧС) в зародковому стані. Метою цієї поки що неформальної організації є поглиблення військової співпраці між країнами східного флангу НАТО, а також координація дій  у  сфері регіональної   безпеки. Основною  причиною створення БД  у 2015 році з ініціативи Румунії та Польщі була анексія українського Криму та підтримка Росією сепаратистів  на Донбасі. Те, що відбувається в Україні сьогодні, має посилити  консолідацію  цих  країн  і їх  взаємодію  з  Україною.  Думаю,  це питання  могло б стати  ще одним  напрямком  діяльності   української  дипломатії.  І перше, що  варто  було б  зробити  ближчим  часом – це  провести   саміт глав держав  БД  і України. 

2) Другий  варіант  тимчасової  альтернати НАТО для України -  це можливе створення воєнно-політичного союзу України,  Великої Британії та  Польщі, який  практично  вже  існує,  хоча  документально  ще не  був  оформлений.  На  початку  грудня  2021  року  міністр  закордонних  справ України Дмитро Кулеба  запропонував Лондону  і Варшаві  розглянути  ідею  створення  тристороннього воєнного  союзу.  І  наприкінці  грудня  ця  пропозиція  розглядалася в  Лондоні  на  рівні  міністрів  закордонних  справ  трьох  країн. На мій  погляд,  цей  формат  також  включає  елементи  Балто-Чорноморського Союзу  (Intermarium).  На першому  етапі  достатньо  створити  ядро   БЧС  у  складі  5 держав – Великої Британії, Туреччини,  України, Польщі  та  Литви,  що дасть змогу швидко погоджувати всі питання щодо створення повномасштабного  БЧС і  ухвалення  його статуту.  Втім,  слід зазначити,  що   якщо Польща  і  Британія готові  надати  нам максимально  можливу  допомогу, і  вони сьогодні  її практично надають,  то їм не потрібно  для цього створювати  тристоронній  союз з Україною, оскільки  держави-члени  НАТО мають право,  згідно зі статутом Альянсу, самостійно  ухвалювати  рішення, якій  країні і  в  яких обсягах  вони  хочуть  надати  військову допомогу, при цьому інформуючи командування НАТО і  узгоджуючи  з ним  свої  дії.    

3) Свого часу Україна втратила  можливість стати членом  регіональної  організації - Ініціатива трьох морів (ІТМ), відома також як Ініціатива Балтійського, Адріатичного та Чорного морів (БАЧМ), яка об'єднує 12 країн Європейського Союзу, розташованих поблизу згаданих морів. Ініціатива спрямована на створення регіонального діалогу з різних питань, в тому  числі  і  військових, що стосуються країн-членів. На перший саміт ІТМ, який відбувся в хорватському  Дубровнику у 2016 році, запрошували  й Україну, але  Київ  тоді  чомусь  не  відповів на це запрошення, тим самим не ставши однією з країн-засновниць такої  організації. Остаточно  Україна втратила  можливість приєднатись до ІТМ пізніше, оскільки  держави-учасниці першого саміту постановили, що учасниками цієї  регіональної  організації можуть бути тільки члени Європейського Союзу. Очевидно,  після   того, як Україну приймуть до  ЄС, вона  матиме  можливість  вступити і  до ІТМ.

4) На  мою  думку,  Україна  має  всі підстави  стати  повноправним членом Організації тюркських  держав – ОТД - (Türk Devletleri Teşkilatı), створеної 12 листопада 2021 року на VIII саміті Ради співпраці тюркоязичних держав в Стамбулі, оскільки на території  тимчасово окупованого Криму протягом багатьох століть проживає автохтонний тюркський  кримськотатарський  народ,  який  на  сьогодні є  невід’ємною  частиною української політичної нації.  Якби  Україна  стала  членом ОТД  ще наприкінці  минулого  року, то   напад  Росії на  Україну  міг би   розглядатися і  як  напад  на  ОТД. 

Р о з д у м и

Закінчити  війну можна  лише  одним  способом -  розгромивши  ворога  і  викинувши  його  за межі  України.  І не інакше. Інший  спосіб  -  зрада  і  капітуляція. Жодного нейтралітету, бо Україна може перемогти і перемагає! Україна буде врятована не підписанням   капітулянтських угод  з Путіним, а внаслідок  перемоги  наших захисників на полях битв з рашистами.  Жодних з ними перемовин, лише їх повний розгром і після того – Нюрнберг – 2. Сьогодні  наші герої зламали хребет путінському  режиму,  і  він  борсається  в  тенетах західних санкцій, які дедалі більше посилюватимуться, допоки повністю не  затягнеться зашморг на його шиї. Час  руйнування  путінської  імперії  настає,  вона  починає  агонізувати. Непоправної  моральної поразки Путін  зазнав в очах усього світу,  де його  вважають не президентом РФ,  а  воєнним  злочинцем,  таким,  як і його військо, яке творить страшні злочини на тимчасово окупованих  територіях,  масово  нищить і піддає  жахливим тортурам  мирне  населення. Все це буде  задокументовано  і  представлено  в  міжнародні  судові  інстанції.  Жодний  порядний  лідер  будь-якої  країни  більше  ніколи не подасть Путіну  руку і не захоче його бачити  і чути  через  його страшні злочини  перед людством. Фашизм ХХІ століття нищить одна держава і один  нескорений народ за допомогою своїх союзників і партнерів, кількість  яких  невпинно  зростає.  Розгром  російської  імперії   -  це наша спільна перемога,  яка  настане  через місяць-два,  максимум  три.  

16-го березня  президент США  Джо Байден  на  прес-конференції  у  Білому  домі  назвав Путіна «воєнним  злочинцем», а  наступного дня  у своєму виступі в Капітолії – «кривавим диктатором і головорізом». Віднині  для  всього світу це  є соціальним  статусом  Путіна, тому  його  слід затримати, заарештувати і посадити на лаву підсудних в  Міжнародному Суді ООН в Гаазі  або  радше  в спеціальному суді  «Нюрнберг – 2», оскільки тисячі судових  справ  про його злочини розглядатимуться значно  швидше  в Міжнародному  військовому  трибуналі, як це  відбувалося  в Нюрнберзі-1 з листопада  1945  року  по  1  жовтня  1946  року. Для  нас  і  всього світу  Путін  не  президент РФ, він просто  воєнний  злочинець і  державний   терорист.

3 квітня, коли увесь  світ жахався, побачивши тіла убитих і закатованих  українців,  включно з  жінками і  дітьми, у містечку  Буча, на сайті російської державної інформаційної агенції «РИА Новости» з’явилася стаття  якогось лютого  українофоба Тімофєя Сєргєйцева  під  заголовком «Что Россия должна сделать с Украиной».[1]  Ті,  хто  прочитав  цю  статтю, було  шоковані  зоологічною  ненавистю  її автора  до українців,  яких він  вважає за необхідне  фізично знищити, відправити в концтабори на перевиховання, «деєвропеїзувати» та  «деукраїнізувати».  Тобто,  у  ХХІ   столітті  в  центрі  Європи Путін  вирішив  знищити  цілу націю  з  тисячолітньою   славною  історією,  з великою європейською  культурою. Певною  мірою  стаття  Т. Сєргєйцева перегукується зі статтею Путіна  під назвою «Про історичну єдність росіян та українців»,  опубліковану  на   офіційному  сайті Кремля  російською та українською мовами  12  липня  2021  року. Якщо статтю Т.Сєргейцева у Кремлі називають статтею «незалежного експерта», то стаття директора Служби зовнішньої розвідки РФ С.Наришкіна «Сучасна міжнародна військово-політична ситуація та тенденції її розвитку»[2], що опублікована 9 квітня ц.р. у багатьох російських виданнях, може вважатися офіційною програмою і стратегією дій РФ в даний час і в найближчій перспективі, а також спробою збудувати ідеологічну основу нинішньої агресивної політики Кремля. На думку С. Нарішкіна, військова спецоперація в Україні – це прояв незгоди «російського світу» грати за західними правилами і в першу чергу зі США, які нібито «всім нав'язують свою гегемонію та глобалізм». За його словами, «запеклість протистояння недвозначно свідчить, що йдеться про щось набагато більше, ніж доля київського режиму, фактично на кону – архітектура всього світового порядку». Наришкін стверджує, що «російська спецоперація однозначно покладе край спробам перетворити Україну на русофобську маріонеткову державу, яка вибудовує свою ідентичність на базі маніакального заперечення та демонізації всього, що об'єктивно пов'язує його з Росією». Певною  мірою  статті  Т. Сєргєйцева і С. Наришкіна  корелюються  зі статтею В. Путіна  під назвою «Про історичну єдність росіян та українців»,  опубліковану  на   офіційному  сайті Кремля  російською та українською мовами  12  липня  2021  року. 

У статті В. Путін  вкотре намагався   довести, що росіяни та українці – «один народ, єдине ціле», яке належить до «одного історичного і духовного простору».  Розв’язавши  нічим  неспровоковану широкомасштабну  війну   проти  «братской Украины»,  Путін все  зробив  для того,  щоб  вже  нікому  і  ніколи  не  приходило до голови  назвати українців  і  росіян  одним  народом. Сьогодні  увесь  світ  переконався,  що  українці  і росіяни не  можуть бути одним народом, бо  українці  -  це вільні  люди,  а  московити -  це раби,  які  в  повній  мірі  виявили  своє  дикунство  під  час їх  інвазії в  Україну.

Під час виступу перед парламентом Румунії 4 квітня президент  В. Зеленський назвав статтю Т. Сєргєйцева планом РФ провести геноцид громадян України, що  «має стати одним із доказів для майбутнього трибуналу проти російських воєнних злочинців».   На  мою думку, цю   статтю  можна назвати не інакше, як «Mein  Kampf» Путіна, тобто  його програмою  зі знищення  України, як  держави, і українців,  як  нації. І з  початком  24  лютого широкомасштабної  війни  Московії  проти України ми щоденно бачимо, як ця програма  геноциду  українців  реалізується на практиці. Як сказав наш Президент, звертаючись до румунських  парламентарів,  «якби наша армія не вистояла, якби наш народ не піднявся на захист держави, вони зробили би те, що зробили в Бучі – але на всій території України».  Все  це  свідчить  ще  раз, що  українцям треба лише перемагати,  щоб  врятувати  себе  і  свою  державу.  Жодні  угоди  з Путіним  нічого  не  варті,  бо він може  відкинути  їх в  будь-який  момент,  так  як він це зробив  з Будапештським  меморандумом.  

Основою будь-якого тоталітарного режиму є міф про «обраність» народу,  що  є  об’єктом  масової пропаганди  цього режиму,  внаслідок  чого більша частина населення стає  прихильниками  цього  міфу.  Тоталітарний режим існує доти, доки живе його міф. Як відомо, основою гітлерівського нацизму був міф про обраність і  генетичну перевагу німців над іншими народами. Щось подібне ми спостерігаємо і в путінізмі. Так, 17 квітня 2014 року, під час прямої лінії спілкування з населенням Росії, В. Путін зазначав, що «наш генний код, майже напевно є однією з наших головних конкурентних переваг у сьогоднішньому світі,.. звичайно, ми менш прагматичні, ніж інші народи, менш розважливі, але зате ми ширші і щедріші душею. І в цьому відбивається велич нашої країни»…  Отже, «щедра і незбагненна російська душа» - це найбільше надбання «руzzкава  міра».  І  сьогодні  мільйони українців відчувають на собі «щедроти російської душі». Хоча   війна  відбувається  поки що  на  території  лише  нашої  держави, але вона  вже  стала  третьою  світовою,  оскільки  сьогодні  мільярди  людей  на  всій  планеті бачать, що  відбувається  в Україні, і  десятки країн  допомагають  Україні подолати російський  фашизм.

За всіма  ознаками,  зазнавши  невдач на  першому етапі війни у  березні,   вирішальні  бої  на  Донбасі  і на Півдні  України розпочнуться  в  середині   квітня  і триватимуть,  як  мінімум, до  середини  травня. Путін прагне  зруйнувати всю  Україну  і  провести  парад перемоги над  «украми» 9-го травня. Протягом  найближчих  двох  тижнів  триватиме відведення  розбитих і  недієздатних частин і з’єднань сухопутних  військ  ЗС РФ,  їх  заміна  резервними   частинами,  поновлення  озброєнь  і  військової  техніки.  Ворог  вже знає,  що  в  наземних  бойових  діях  йому  успіху  не  бачити,  тому, як  і  раніше,  ставка   буде  зроблена  на   застосуванні  ракетних  і  авіаційних  ударів  з метою  перетворити   Україну  на  суцільні  руїни. Наземні  російські війська переходитимуть в наступ  тільки   на  тих  напрямках і  в тих  районах,  де   все  буде  зруйновано і перетворено  на  випалені  території.  Зважаючи  на  те,  що  бойової  авіації  у  ворога  залишилося  не  так  багато,  то  основну  роль, як і  зараз,  відграватиме російське  ракетне  озброєння  різних  систем:  крилаті ракети «Калібр», ракетний комплекс «Іскандер», реактивні системи залпового вогню «Град», «Ураган», «Смерч» і, можливо, новітній «Торнадо». Не виключено,  що  ворог може  частково  застосувати найновіші   ракетні системи «Авангард», «Сармат», «Буревестник», «Кинджал», «Пересвет»,  «Посейдон»,  якщо   вже  почалося  їх серійне  виробництво, яке  триватиме  недовго  через  брак  західних технологій,  яких  Путін вже  більш  наколи не  отримає.    

У  тому разі,  якщо  ворог  не  зможе  до  1  травня   реалізувати  визначенні завдання,  не  виключається  застосування  ним  в критичні моменти тактично-ядерної зброї, як  для  знищення  частин   українських   сухопутних  військ  на  основних  напрямках його наступу,  так  і  для  залякування  країн Заходу,  щоб   вони  не  допомагали Україні.  Якщо  протягом  найближчих  двох  тижнів  наші  західні  партнери  не  нададуть  нам  великої кількості  найновіших  засобів  ППО,  то ЗСУ  буде  дуже  важко  протистояти  ворогові.  Дуже  важливо  також, щоб  розвідувальні  літаки AWACS регулярно надавали нам  інформацію про  перебазування російських військ. Також ми потребуємо якомога більше безпілотників Bayraktar від Туреччини. Час  посередництва  Р. Ердогана  остаточно  минув. Про які  перемовини  і  угоди  з Путіним  може  йти мова  сьогодні?! Не потрібний  і  вкрай  шкідливий  спектакль  з  цими перемовинами  слід  негайно  припинити.  Можна   залишити лише  контакти з  ворогом  на тактичному  рівні   про  гуманітарні  коридори та  обмін полоненими.    

Путін  програв  війну  в той  день,  коли він її  розпочав,  бо  він  не  усвідомлював,  хто такі  українці,  як  вони люблять  свободу,  свою  землю, свою  історію,  свою  мову,  свої пісні.  Він  не знав, що  українців можна  знищити,  але не  можна  перемогти  і  зробити своїми рабами, як він зробив  своїми рабами росіян, перетворивши  80% із  них  у  своїх  недалеких  ватників.  І  мине  ще  не  одне  десятиліття до  того моменту,  коли щезнуть  ці  ватники  і  з’явиться   нове покоління росіян,  яке  виросте  у новій, непутінській  Росії  і  почне  поволі  будувати  свій  справжній  «русский  мир», а не  расистський  путінський  «руzzкий мир».  Це  буде  довго  і  важко,  але колись  це  станеться,  можливо  до  кінця  ХХІ століття. І  сподіваємося, що  майбутні  покоління росіян згадають   не  злим, тихим  і  вдячним  словом   українців,  які  у  2022 році,  звільняли  себе  і  їх  від  новітнього фашизму. А  поки що  нам  жити  поряд  щонайменше  50  років  з   цими  божевільними  ватниками.      

Сьогодні  ще лунають  вибухи,  руйнуються  будинки, палають  сільські  хати, падають  мости,  гинуть  наші  славні  воїни  і  мирні люди,  але  ми  вже  маємо  думати  про  наше  мирне  майбутнє,  про те, як швидко  піднімемо  з  руїн і  відбудуємо  нашу   Україну, яка  через  10 – 15  років  вийде  на  рівень  розвитку  Німеччини, Франції, Італії, Норвегії і Швеції  і цим  зміцнить  спільноту  європейських  країн. І в цьому нам  допоможе  увесь  світ, бо ми боронили  від  фашистського  звіра не  лише  Україну,  а  й  все  людство. Тільки зараз ми здобуваємо  нашу  справжню  незалежність, за  яку платимо  життями  кращих синів і дочок  України. Після перемоги ми повинні  начисто вимести з України  всю  промосковську нечисть. Вже у  цьому,  або  в наступному  році ми маємо провести  вибори до рад всіх рівнів – від   Верховної  Ради до  сільради,  в  які  передусім  мають обиратися   ті  люди,  які  позитивно проявили себе в часи  війни, що стала мірилом  трьох П - порядності,  професійності  і  патріотизму.

2022 рік стане  переломним роком в  історії  Європи і  всього Світу. Відкриється  нова  епоха.  Україна   обов’язково   стане провідним  членом  НАТО  і  Євросоюзу.  І  перший  наріжний  камінь  у будівництво  нової Європи  випала  честь  покласти   українцям,  які  сьогодні  не  тільки  самі  згуртувалися  в потужну  політичну  націю, а й  об’єднали   навколо  себе  увесь  світ. Все це  можливе за  однієї умови – якщо  Вкраїну  злії  люди  не   присплять лукаві і в огні її  окраденою  збудять, тобто не штовхнуть  її на підписання  ганебної «мирної угоди» з  Путіним  під  час  війни, коли  ворог   захоплює  наші  землі і  щодня  розстрілює  наших  людей. І той  день, коли В. Зеленський оголосить  про  відмову  вести  перемовини  з Путіним про   укладання «мирного  договору»,  стане  історичним  днем і  ще  однією  звитягою Президента України…

 

 

Теги: Офіс Президента України, ЗСУ, Російська агресія ,Ердоган , Володимир Зеленський,Путін ,Роман Абрамович,Донбас, війна в Україні,НАТО ,Україна,Валерій Чалий,Боріс Джонсон,Олаф Шольц,Джо Байден ,Євросоюз