Війна в Україні... Що: знаємо - не знаємо?!, - Юрій Рогоза
Ми багато чого не знаємо. Не знаємо, скільки сил в нашого війська і як вони розташовані на воєнній мапі. Чи справді західні країни дають нам зброю, чи всі ці балачки є більше ідеологічно доречною європейською пропагандою.
Ми не знаємо, чи вистачає нам зброї цілком та повністю, як це має бути в армії держави, що сама захищає від хижої орди всю перелякану цивілізацію. Зброю нам мають вести з усіх боків, вдень та вночі, «щоб через вінця лилося», а, судячи зі звернень нашого мужнього Президента, це не зовсім так.
Ми не знаємо, яку зброю керівники Європи вважають наступальною, та не розуміємо, чому нашій героїчній армії не вкладають до рук найбільш смертоносні сучасні засоби масового знищення. Бо що б ми не зробили з резервацією орків, вона заслуговує на вдвічі страшнішу долю.
Ми не знаємо, чи доведеться нам звітувати полохливим НАТівським інтелігентам про кожний свій крок навіть тоді, коли ми самотужки візьмемо москву.
Ми не знаємо, чи візьмемо її, столицю ворога, бо чомусь навколо весь час лунає «ісключітєльно на своєй терріторіі». Це з якого біса? Не вистачає сил? Зброї? Люті? Стратегічної необхідності?
Ми не знаємо, чому виснажена ворожа армія продовжує насуватись на наші міста, а мордва й буряти продовжують ґвалтувати жінок та палити українські хати.
Ми не знаємо, чи ведеться активне відродження українського ядерного щита, який зробить нас незалежними від всіх будапештів та бухарестів європейської безпеки.
Ми припадаємо до екранів ТВ та ноут-буків, а керівництво закликає нас до стриманості суджень та пропонує вірити ЗСУ. Ми віримо рідній армії всім серцем, як не вірили ніколи й нікому. Але ми багато чого не знаємо, і тому трохи збентежені попри спокій та свідому дисципліну.
Ми не знаємо всіх штабних «що, де, як і коли» через те, що це секретна інформація, витік якої може бути небезпечним та шкідливим. Не знаємо, чи достатньо й повно нам допомагають Штати та ЄС, бо широка дискусія на цю тему може зіпсувати відносини із західними партнерами.
Ми не знаємо, чи беруть в полон артилеристів, яких було вирішено у полон не брати, і гадки не маємо, як ставляться до наших полонених російські собако-свині, що живуть поза людськими законами.
Ми не знаємо навіть, коли почнеться агонія руської резервації, викликана тим, що ввезене до неї цивілізоване життя поїхало додому разом із комп’ютерами та засобами жіночої гігієни.
Єдине, що не дає нам засумувати внаслідок тотальної необізнаності, це те, що знаємо ми теж багато.
Ми знаємо, що орки ліліпута (в.путін) напали на нашу золоту країну рівно місяць тому, 24 лютого 2022 року.
Ми знаємо, що ця жорстока мить знаменувала початок їхньої гнилої смерті та нашої слави.
Ми знаємо, що наше військо найсильніше в світі, і черги бажаючих бути причетним до нього стають щодня довшими. Ми знаємо, що ЗСУ перемагатиме русню скрізь та завжди, хоч як би хазяйновито та помірковано відвантажувало нам зброю цивілізоване людство.
Ми знаємо, що вже п’ятнадцять тисяч орків миттєво або в корчах здохли на наших шляхах та полях, і це лише верхівка айсбергу української люті. Мистецтву та рівню помсти вчила Націю княгиня Ольга, яка стерла з Землі жалюгідну древлянську народність.
Ми знаємо, що нам вистачить сил, вміння, добра та ненависті, аби перемогти. Із чиєюсь допомогою чи без неї, за два тижні чи п’ять років, легко чи важко, надсучасними технологіями чи багнетами.
Ми знаємо, що вбивати руських це свята справа, а їх треба вбивати, бо їх ще довго буде надто багато аби Україна могла хоча б років сто спокійно спати.
Ми знаємо, що не просто переможемо, а візьмемо гору завзято та остаточно, знищивши орду та її псевдо державне створення, як явище. Нам не знадобиться для цього нічий дозвіл, не стане в пригоді нічия порада. Ми з дитинства знаємо, що хто не бився, той мовчить в куточку
Ми тепер знаємо, що ми найкраща Нація в світі, а сам цей світ поділяється на українське та все решту. І решта нам разів у тисячу менш цікава, ніж будь що рідне. Ми знаємо, що Україна понад усе.
Після перемоги ми змусимо русню платити не лише сучими життями, але й всім, чим накажемо, бо знаємо, як багато нам треба буде збудувати осель та мостів, доріг та лікарень, церков та пам’ятників героям.
Ми знаємо, що виродків осуджено на дике життя (плуг, лучіна, тряпочкі), і раптом хтось цивілізовано передумає, то ми самі прослідкуємо, щоб історичний вирок було виконано до повної виродження свинячої раси.
Ми знаємо, що після перемоги житимемо за своїми, українськими законами, бо решта виявились кволими і не працюють. Тепер ми знаємо, що те, що ми вважали наддержавами, насправді є скупченнями переляканих бюргерів невизначеної статі.
Ми знаємо, що нашим дітям судилося жити в найкращій країні світу із багатющим населенням, могутньою армією, надсучасною індустрією та яскравим мистецтвом. Нащадки героїв будуть чемпіонами світу по щастю.
Ми знаємо, що треба помічати, хто як себе повів у скрутну для Нації годину, бо з ними (і тільки з ними) можна говорити про партнерство, решта отримає прораховано стримані стосунки.
Те, що ми це твердо знаємо, допомагає нам виживати та битися, долати орків та звично прогинатися перед тими, хто вчора без жартів називали себе гарантами сучасного світового устрою. Ми знаємо, що переможемо, що майбутнє за нами, що у вогні війни Україна нарешті здобуде велич, на яку заслуговує та якої була позбавлена протягом століть.
Ми знаємо, що так воно буде, і це допомагає нам спокійно сприймати те, що ми багато чого не знаємо.
Слава Україні!
Автор: Юрій Маркович Рогоза
Сценарист, поет, письменник та драматург,
Лауреат всесоюзних конкурсів «Пісня року»,
Нагороджений двома дипломами української "Пісні року",
Активно пише пісні для популярних виконавців України та країн колишнього СНД