Ігор Мізрах: "Воєнні цитати 200-річної давнини не здатні перетворити тліючі «тяні - толкаї» руської армії на переможні легіони"
«ВЕЛИКІ ЛЕГІОНИ» РФ ТА ТРОХИ СТАТИСТИКИ
Найбільш зухвалі та теоретично підготовлені російські військові аналітики, коментуючи хід злочинної путінської спецоперації, використовують відомий постулат Наполеона про важливість чисельної переваги.
Вони погоджуються із тим, що ЗСУ виявила несподівану мужність та боєздатність, поховала московські надії на миттєву війну та продовжує ефективно знищувати техніку та живу силу зупиненого агресора. Разом із тим, «старі специ» поблажливо зауважують, що звитяга української зброї здатна лише затягнути кампанію, бо зрештою «великі легіони скажуть своє слово».
Обравши вірну (з точки зору ворога) інтонацію та прикрившись величною постаттю французького стратега, ці аналітики намагаються вкласти в свідомість тих, хто їх слухає, думку про невідворотність перемоги російської армії.
Мовляв, як би мужньо та вміло не билися українці, величезне військо, яке не зважає на втрати, зрештою закидає супротивника солдатським м’ясом та спаленою технікою і зробить саму можливість опору безглуздою та технічно неможливою.
Цей висновок кремлівські фахівці часто підтверджують історичними прикладами, згадуючи про Зимову війну проти Фінляндії та цілий ряд наступальних операцій під час Другої Світової.
Як і будь-яка ворожа пропаганда воєнного часу, ця метода ворожого впливу потребує вияву, аналізу та пояснення.
Так, презирлива зневага до власних втрат завжди була невід’ємною складовою російської воєнної доктрини. Ціною тисяч солдатських життів імперське військо здобуло славу «парового катка», здатного вирішити долю будь-якого збройного конфлікту.
От тільки достатньо подивитись на історію війн імперії, аби переконатись, що навіть цей кривавий постулат є черговим історичним міфом і ніколи не спрацьовував.
Поразки у кримській та японській війнах закінчилися для імперії ганьбою, злиднями та політичними потрясіннями попри готовність кидати до бою нові й нові батальйони та масовий патріотизм серед холопського населення.
Дуже відносна та сплачена життям 340 тисяч власних солдатів перемога над Фінляндією викликана незрівнянно малим населенням мужньої країни Суомі та обмеженістю її територій.
Взяття Києва восени 1943 року було радше ідеологічним поривом, ніж військовим успіхом. Сталінське «за будь яку ціну до свята революції» коштувало Червоній Армії 150 тисяч військових, а німці спокійно відійшли до укріпленого Житомира, з якого провели кілька вдалих контрнаступів.
Одним словом, росіяни не вміли використовувати «перевагу великих легіонів» навіть в епоху, коли ця доктрина була доречною з точки зору військової науки.
За сучасних умов готовність відправити на смерть 50 та більше відсотків особового складу своєї армії є лише свідченням відсталості людожерського режиму та не має жодного стосунку до стратегії перемоги.
Несучи шалені втрати на українській землі, ворог втратив можливість здійснювати стратегічні та оперативні дії, перетворившись на позбавлену підтримки та деморалізовану мішень для воїнів ЗСУ.
Воєнні цитати 200-річної давнини не здатні перетворити тліючі «тяні - толкаї» руської армії на переможні легіони, залишки самовпевнених кремлівських ілюзій вже місяць та день вмирають на українських шляхах разом із іншими елементами «непереможності».
Додати до аналізу цікаву статистику дозволяють підрахунки, які зробив колишній віце-прем'єр РФ Альфред Кох, підводячи своєрідний підсумок перших чотирьох тижнів нашої війни та порівнюючи російські втрати в ній із втратами у Другій Світовій.
Загальні втрати вбитими (на полі бою та у шпиталях) склали 6,8 млн. осіб. Таким чином, було вбито близько 20% всіх солдатів Червоної армії, що брали участь у війні. Війна тривала 1418 днів. Отже, Червона армія у боях щодня втрачала приблизно 0,014% свого складу.
Сьогодні у путіна під рушницею 1,24 млн. людей. Це 900 тисяч міністерства оборони та 340 тисяч росгвардії під приводом Золотова.
Здійснюючи підрахунок, пан Кох використовував не дані Міністерства Оборону України (15 тисяч загиблих солдатів агресора), а взяв обережні та підтверджені дані міжнародних спостерігачів.
Згідно з ними, за чотири тижні путінське військо втратило 10 тисяч осіб, або 0,8% чисельного складу. Отже, загалом воно втрачало приблизно 0,028% свого складу на день.
Навіть якщо брати до уваги не тільки ті частини, що зайшли на українську землю, а всю армію рф (включно із залізничниками, альтернативщиками, музикантами, стройбатом та спортсменами) то виявляється, що відсоткові щоденні втрати у нинішній війні з Україною у російської армії вдвічі вищі, ніж у Червоної армії під час війні з Німеччиною.
Сучасні орки перевершили навіть м’ясника жукова, який розміновував поля, проганяючи по них піхотні батальйони, але кровожерливість кремлівського режиму не спрацьовує у двобої з Україною.
Українська звитяга, отримавши та опанувавши надсучасну зброю, стала вироком для імперії скрєпоносних рабів, яка не може та не хоче жити за законами людства.
Перемогу над ворогом українцям приносять не економічні санкції проти росії, а переможна ефективність Збройних Сил та інших військових формувань країни, наша згуртованість та мужність.
Санкції лише закликані отверезити залишки викресленої з майбутнього нації, що живе саморуч створеним міфом про власну обраність та велич.
Слава Україні!
Автор: Ігор Мізрах
громадський діяч, юрист,
член Національної спілки журналістів України