КІНО НА КОЛЕСАХ: КОРОТКА ІСТОРІЯ ДРАЙВ-ІНІВ, ЯКІ ЗНОВУ В МОДІ
Драйв-ін - феномен, що зародився в США в 1930-х і досяг піку успіху в 1950-ті, в цьому році набув нового значення: тепер це єдина легальна можливість вибратися на кіносеанс з дому. Як виникли автокінотеатр і чому це стало культовим явищем?
Бізнесмен з Нью-Джерсі Річард Холлінгсхед - молодший придумав драйв-іни в самий розпал Великої депресії. Він вважав, що американці навіть під час економічної кризи не відмовляться від трьох найважливіших для себе речей: їжі, машин і кіно. І просто об'єднав їх, відкривши перший драйв-ін на 400 машин в місті Камден в рідному штаті.
Перший показ відбувся 6 червня 1933 року, і сьогодні 6 червня вважається Національним днем драйв-іну в США. Квиток коштував 25 центів, на в'їзді пропонували купити пиво і снеки. Показували британську комедію «Бережіться дружини».
Зв'язок з їжею виявиться основою для подальшого існування драйв-інів в Америці, тому що більшість з них заробляли не на кіно, а на їжі. Деякі власники існуючих сьогодні драйв-інів навіть жартують, що вони не власники кінотеатрів, а ресторатори, що показують відвідувачам кіно, поки ті їдять.
Однак перший час драйв-іни не користувася успіхом. Машин в США було не так багато, а вимушена економія бензину під час Другої світової війни не сприяла тому, щоб люди могли дозволити собі поїздки в автокінотеатр.
До того ж Холлінгсхед запатентував драйв-ін. Вірніше, він запатентував придумані ним спеціальне розташування машин і розміщення їх на терасах з невеликим підйомом, щоб одні автомобілі не загороджували вид іншим. Якийсь час він продавав ліцензії, але, коли з одним з неплатників відрахувань справа дійшла до суду, патент Холлінгсхеда анулювали. Причина - він не містив ніяких дійсних винаходів. Це сталося в 1950 році.
У 1950-ті роки земля ще коштує дешево, жителі країни масово тікають з міст в активно забудовувальні приміські зони, для життя в яких був необхідний автомобіль.Так що в 1951 році в США було вже близько тисячі драйв-інів. До кінця 1950-х їх буде, за різними підрахунками, від п'яти до шести тисяч. Це більше, ніж кількість звичайних кінотеатрів в країні на той час.
Драйв-ін рекламувався як сімейна розвага. Для цього не потрібно було спеціально готуватися і навіть вбиратися: приїжджай хоч в сукні, хоч в піжамі і без взуття. Про неформальний дух автокінотеатрів згадують усі, хто був причетний до них в їх золоту еру.
Більш того, драйв-іни стали для передмість місцями соціалізації, а цінність приватності і свободи поведінки під час перегляду виявилася істотно вищою. В машинах розмовляли, їли, курили і при цьому не заважали сусідам, що було неможливо в звичайному кінозалі. У підсумку ця приватність і стала проблемою драйв-інів в очах громадськості.
Ще в 1947 році преподобний Вірджіл Ліллі з округу Монтгомері, штат Меріленд, затаврував місцевий драйв-ін під назвою «Пристрасть Сідні» як місце, що надає деморалізуючий вплив на жителів і сприяє безладним статевим зв'язкам.
З одинадцятої вечора в окрузі встановили комендантську годину. Ймовірно, це був перший випадок, коли драйв-іни прямо звинуватили: їх приватність сприяє тому, що глядачі дозволяють собі куди більше, ніж в звичайних кінозалах.
Багато драйв-інів встановлювали свої афіші уздовж шосе, але далеко не всі вказували там назви фільмів.
Драйв-іни перетворилися в місця для побачень, особливо підлітків. Тому, що ця глядацька категорія відкрила для себе драйв-ін, сприяв не тільки його неформальний характер, а й те, які фільми там показували.
Автокінотеатр, якими володіли переважно незалежні оператори, вважалися кінотеатрами з низьким статусом, незважаючи на боротьбу за глядача середнього класу. Тому отримати новий фільм на тих же правах, що й мережевий кінотеатр великої голлівудської студії, було або неможливо, або невигідно.
Так що більшість драйв-інів не крутили нові фільми, що вийшли в прокат нещодавно. Вони стали ідеальним місцем для маленьких студій, які випускали дешеве жанрове кіно.
Заснована в 1954 році студія American International Pictures (AIP) майже одразу зрозуміла, що існує величезний тінейджерский ринок, фільми для якого ніхто не знімає. AIP, напевно, найбільше відповідальна за те, що афіші драйв-інів заполонили назви на кшталт «Вражаюча жінка-монстр», «Щоденники нареченої-старшокласниці», «Я був підлітком-перевертнем» і «Навала людей з літаючих тарілок».
З середини 1950-х істотну частину репертуару драйв-інів становило жанрове кіно, що тримався подалі від голлівудського мейнстріму. Заїхавши в драйв-ін в якомусь 1972 році, замість «Хрещеного батька», який йшов в звичайних кінотеатрах, ви, швидше за все, потрапили б на подвійний сеанс картин з назвами типу «Диявол на колесах» і «Я п'ю твою кров» .
Сьогодні в Сполучених Штатах близько 400 драйв-інів, причому в останні 15 років цей вид кінотеатрів переживає невеликий ренесанс. Стаціонарні автокінотеатри знову почали розглядатися як сімейні місця, куди глядачі стали приїжджати вже з ностальгічних міркувань. А їх власники - часто справжні ентузіасти драйв-ін-руху, переконані, що це невід'ємна частина американського способу життя, яку важливо зберегти.