Життя між кулями: Біженці з Херсонщини оселилися в Осовці і Щаснівці
Родина Малінецьких до війни жила в селі Новоолександрівка, що за 25 кілометрів від адміністративної межі з Дніпропетровською областю. Глава сімейства, 42-річний Віктор рибалив на Каховському водосховищі, працював механізатором у фермера. Його дружина Марина доглядала діток (2008-го, 2012-го і 2013-го років народження), працювала в городній бригаді невеликого місцевого агропідприємства, підробляла кравчинею, вчилася на кулінара.
– Коли війна підступила до нашого села, вирішили втікати на Черкащину, де живе моя подруга дитинства, – розповідала багатодітна мати. – Не могли спокійно жити, дивлячись, як наші дівчатка Маргарита і Антоніна аж колотяться від вибухів.
Дещо спокійніше сприймав те страхіття старшенький синок Станіслав, ще й сестричок заспокоював. Плани з виїздом змінили наші родичі Карнаухови, вони вже покинули наше село і заїхали аж на Чернігівщину – в Щаснівку до тітки Валі, свекрухи чоловікової рідної сестри Наталії. Потім і нам зателефонували, порадили їхати до них. Тітка Валя не місцева, але давно живе в Щаснівці, сюди її привіз чоловік Василь, помінявши велике місто на рідне йому село.
Розповідь перервали витівки дівчаток, які спритно забралися на стару, напівтрухлу вербу. Мати насварила їх і наказала старшому сину, щоб допоміг меншій сестричці Антоніні злізти з аварійного дерева. Старшенька Маргарита сама вже стрибнула на землю.
– Буває, гримаю на них за надто активні пустощі, але й радію, що швидко віджили, позбулися переляку від вибухів і небезпечного переїзду сюди, – продовжила розповідати біженка. – Швидко прижитися на новому місці допомогли нашим діткам, та й нам із чоловіком, місцеві доброзичливі люди. У перші дні прихистили нас Галя Дубок і тітка Валентина, потім староста села Алла Костюк із своїм активом допомогла вселитися в будинок, де давно ніхто не живе, що в селі Осовець Щаснівського старостинського округу. На нього вказала Аллі Олександрівні добродушна тітка Надя, вона ж першу допомогу надала нам домашніми речами.
Той будинок колись належав настоятелю храму в Новій Басані отцю Федору, котрий передчасно помер. На спадщину може претендувати єдиний племінник, але він живе за межами України й не заявляє ніяких претензій. Тож біженці з Херсонщини можуть мати тут постійне житло. Але щоб привести будинок і подвір’я до ладу – роботи дуже багато.
Навіть іще не всі зарості вирубали, але в будинку в трьох кімнатах навели порядок, ще в одній потрібен капремонт. Подружжя Малінецьких привезло в Осовець і матір Марини, пенсіонерку з інвалідністю Олену Миколаївну, якій потрібна окрема кімната.
– Думаю, ми з усім справимося, адже жили в рідному селі в приватному будинку, мали своє господарство, – не падає духом багатодітна мати. – Добрі люди допомагають, маємо хороших сусідів Івана Опанасовича, Павла Дмитровича з дружиною Антоніною.
Мій чоловік із перших днів після нашого приїзду влаштувався на роботу в агротовариство «Земля і воля», працює механізатором. Найбільше мене вразило те, що в цьому господарстві навіть під час війни регулярно виплачують солідну зарплату, а ще всіх працівників годують гарячим обідом – аж за дві гривні! А зайняті на польових роботах отримують триразове харчування (сніданок, обід і вечеря). Це вже «дорожче» – за п’ять гривень! Подібного я не чула ніде у нас на Херсонщині.
Із механізатором Віктором Малінецьким вдалося зустрітися на тракторному стані Озерянського відділку ТОВ «Земля і воля», він саме готувався до виїзду в поле вносити гербіциди. Працює на невеликому тракторі, але поглядає й на зеленого «Джон Діра», якого в своєму селі бачив одного разу здалеку, а тут таких «американців» більше сотні. Сподівається, що колись і йому доручать таку потужну техніку.
Розповів Віктор і про те, як на своєму старенькому «Жигулі» долав сотні кілометрів, переїжджав із своєю великою родиною численні блокпости – українські й окупаційні. Пропускали лише тих біженців, які їхали на власному транспорті. До Віктора ніхто не прискіпувався, бо їхав з трьома дітками. З рідного села до Щаснівки добралися добу. Перша радість сяйнула, коли глава сімейства довідався, що можна влаштуватися на постійну роботу, ще й із стабільною зарплатою, про яку вдома міг лише мріяти. А невдовзі й житло запропонували. Про повернення назад родина і не думає.
– Моя рідна сестра Наташа з чоловіком Олександром і двома дітками теж, чув від них, планують тут осісти, – ділиться Віктор. – В Олександра, як і в мене, теж є стабільна робота в товаристві «Земля і воля», працює на тракторі-навантажувачі. Його дружину Наталію запросили на роботу в магазин. Вони уже напитали в Осовці добротний будинок, господар якого надумав переїхати в Бобровицю до дочки, бо вже у літах і з кожним роком все важче вести домашнє господарство. Якщо наші родичі придбають цей будинок, і нам буде краще – мати поруч рідних людей.
Біженці Малінецькі поцікавилися школою, в яку можуть прийняти на навчання їхніх діток. Обрали Озерянську повну середню, до якої підвозять учнів з Осовця і Щаснівки шкільним автобусом, що їздить повз їхню нову домівку. Всі троє діток встигли облюбувати чуже село, познайомилися і з місцевими учнями, розпитали їх про школу, згодні продовжити в ній свою шкільну науку.
Батьки і діти з острахом та багатьма сумнівами втікали від війни до чужих людей, але потрапили ніби до давніх друзів. Бо як на Херсонщині, так і на Чернігівщині – рідна земля, населена рідними, щиросердечними українцями.
Григорій ОСОВСЬКИЙ
Переселенці. Світлина автора