Чернігівщина: Хліборобам не соромно ані перед дітьми, ані перед країною
РУБРИКА – ДУМКИ ВГОЛОС або Долі людські
Після 24 лютого у мільйонів українців думки про самозбереження, порятунок дітей та інших рідних від воєнної загибелі формувалися не стільки в голові, як у ногах. Тож біженці від війни опинилися аж за кордоном, у багатих країнах Євросоюзу, куди й Україна давно намітила курс, який президент Петро Порошенко затвердив спеціальним Указом, і в Конституції вже записали. Багато «самославленого» народу сприйняли це на «Ура!», з цією ейфорією і в Європу ринули мільйонами.
Заможні партнери належно зустріли постраждалих від «братніх» окупантів, але після кількамісячної опіки почали нагадувати й про «інтернаціональну» народну мудрість: «Щоб люди жили щасливо, треба багато і важко працювати». А далі – іще гірший натяк: «Хто прийшов за позичкою чи подачкою, того не вітають, можуть лише «для годиться» співчутливо пожаліти і трохи допомогти».
Але тим і міцна українська нація, що в ній «тугодумів» і любителів жити «на дурняк» – незначний прошарок. Переважна частина перших біженців повертається назад, щоб включитися у важку працю на себе, на рідну Вітчизну. А більшість українців взагалі не виїжджала за межі країни. Одні керуються національним прозрінням у воєнний час: «Ніхто не збудує нам і не захистить суверенну державу, окрім нас самих», «Україна має стати державою, яка сама поважає себе, а не турбуватися тим, чи поважають її інші, жаліють і допомагають». Інші – з діда-прадіда привчені працювати на українське суспільство, забезпечуючи результатами своєї праці й небідне життя своїй родині.
З двома такими трудягами недавно вдалося мені поспілкуватися. Народилися й живуть Микола Черній та Євген Красножон в селі Данівка Козелецької громади на Чернігівщині, але працюють за п’ять кілометрів – у Бобровицькому аграрному товаристві «Земля і воля», яке доручило обом механізаторам сучасні трактори «Джон Дір» американського виробництва.
– Колись і в нашому селі був міцненький колгосп, – розповів Микола. – Тут одержав і перший досвід водія й механізатора, але передове в районі колективне господарство так реформували, що в нього з’явилося аж чотири приватні господарники – орендарі землі. Одного з них (товариша Миколи Рудьковського) й досі ніхто в очі не бачив. З роботою в рідному селі стало важко, аж до її втрати.
Довелося мені влаштуватися в Києві охоронцем. Потім якось зустрівся з Анатолієм Мартовим, бригадиром Браницького відділку товариства «Земля і воля» – він і увів мене в новий колектив, в якому повернувся до улюбленої справи хлібороба. Старша дочка вступила на навчання в Бобровицький коледж аграрного напрямку, я задоволений.
У Євгена Красножона теж двоє діток, дружина працює у Данівській школі, де навчається близько 80 учнів. Коли до села під’їхала воєнна техніка росіян, у родині з’явилися різні думки, але зупинилися на тих, що йшли від голови. У правильному виборі переконалися невдовзі.
– Знали, що окупанти недалеко від’їхали, тож ми з Миколою та Віталієм почали розвідувати давно нам відомі маршрути, як краще прориватися на роботу в Браницю, – пригадує Євген. – До війни за нами присилали з господарства автобус. У березні 2022 про це й не мріяли не доводилось, бо пряме автосполучення було перегороджене зваленими деревами, а дороги ворожі танки контролювали. Та ми знайшли «лазівку» – через ліс, а тепер і по прямій дорозі досі їздимо на роботу своєю машиною, господарство забезпечує пальним.
Після нетривалої перерви на пенсії повертається незабаром на роботу й батько Віталія Гончарова – пан Сергій:
– На перевезенні вантажів, оранці, інших польових роботах, бувало, й по тисячі з гаком гривень заробляємо за день. Місячні зарплати одержували, як то кажуть, число в число, незалежно від військового стану і труднощів з продажом продукції.
Дуже рідко, але, буває, в телевізорі подивлюсь українські новини. Крім повідомлень з фронтів, часто подають інформацію, як допомагають нашим біженцям у Європі. З одного боку – приємно, а з іншого – особисто мені соромно жити з родиною на подачках і в казну держави і копійки не давати. Я з друзями обрав інший шлях, за який мені не соромно ні перед дітьми, ні перед країною.
Євген і Микола привозили в Бобровицю своїх дружин і дітей, робили тут певні покупки. Деякі ціни вищі, ніж, скажімо, на базарі в Козельці, але вибір більший, і покупців – як у великому місті. Сподобалися порядки на вулицях, без розкиданого сміття, захаращених куточків: комунальники в роботі, машина регулярно забирає побутовий непотріб з контейнерів під дворами.
Довідалися, як організоване збирання сміття і по селах Бобровицької громади – працює сміттєвоз товариства «Земля і воля». Дороги скрізь ремонтуються, здебільшого за кошти базового господарства і місцевого бюджету. А наповнюють той бюджет місцеві українці, що навіть у надзвичайній, життєво небезпечній ситуації думають все ж головою, а не швидкими ногами.
Як сказала одна мудра людина, любов до Вітчизни не тільки в клятві й виголошуванні патріотичних лозунгів. Звісно, зараз любов до України проявляється передусім на фронті, але не менш важливим для перемоги над ворогом є й високопродуктивний, добре організований тил. Останнім часом на це звертають велику увагу й лідери держави. І не тільки вони…
Наші європейські й американські партнери-спонсори хочуть бачити й чути живу інформацію не лише про героїзм українських воїнів, про інформаційну війну з агресором, а й про наше уміння виживати та міцніти у страшних умовах війни.
Тож, як тут не згадати про ще одного приїжджого жителя, відданого хліборобській справі – Валентина Молчанова. Мати його Аліна Володимирівна народилась десь аж на Колимі, потім доля закинула її в Браницю. Тут і син Валентин виріс, певний час працював будівельником у Києві, де й майбутню дружину Лізу зустрів, уродженку Богуслава столичної області.
Згодом оселилися у Браниці. Купили будинок, поступово обладнують його до сучасного комфорту. Валентин шість років працює в товаристві «Земля і воля» на «Джон Дірі», його майбутня дружина має роботу в Браницькій школі, незабаром молодята офіційно поберуться – до цього йде. Тоді, певно, дійде черга й до власних діток.
У Браницю переїхали з Кобижчі двоє братів – Владислав і Станіслав Перепелиці. Їхній брат Богдан залишився жити в Кобижчі, де успадкував від бабусі хату. Працюють всі брати на «Джон Дірах» у товаристві «Земля і воля», й не думали записуватися в «євробіженці». У них серця не з каменю, безперечно, відчували неспокій і навіть страх, коли в селах громади з’явилася ворожа техніка з окупантами. Одначе молоді трударі не переключили свої ноги на найбільшу швидкість й не побігли «підсідати» на європейські подачки, а з першого місяця війни працюють на вітчизняну аграрну економіку, на поповнення вітчизняного бюджету.
Роблять це мовчки, бувало, й із стиснутими зубами, але без перерви на лемент про патріотизм. Бо в них той патріотизм не на кінчику довгого язика, а в серці й міцних трудових руках. На таких українська нація і тримається, такі й на фронті воюють – у них немає часу на героїзацію пишномовними ботами і блогами. У них за спиною Україна, і відступати нікуди, оскільки далі – окупанти й прислужливі зажерливі дурні, часом гірші за ворогів.
Григорій ВОЙТОК, письменник і журналіст
Світлина Дмитра Івашкова "У полі біля Козацького", 2022